"Я вже не відчуваю порожнечу. Я відчуваю надію" – виступ співзасновника “Repair Together” Дмитра Кирпи на TEDxBrussels
Ініціатива “Repair Together” розпочалася з поїздки до звільнених з російської окупації населених пунктів Чернігівської області.
За час повномасштабної війни волонтерам вдалося прибрати понад 120 будинків у 15 селах, влаштувати 3 рейв-толоки, відремонтувати 30 та спорудити з нуля 5 домівок для постраждалих українців.
“Це щось більше, ніж волонтерство. Це спосіб життя”, – кажуть організатори на сайті ініціативи.
Про успіх “Repair Together” писали Dazed, The Washington Post, BBC, The Guardian та New York Times.
Організатори ініціативи доводять – попри повномасштабну війну, сум і відчай навколо, українці відновлюють зруйновані міста та водночас влаштовують рейви.
Про це і розповів співзасновник “Repair Together” Дмитро Кирпа під час виступу на TEDxBrussels. Публікуємо текст його промови.
***
На початку лютого 2022 року я сидів у своїй гарній, мінімалістичній квартирі в центрі Києва і думав – у мене є все, про що 30-річний чоловік міг тільки мріяти.
Я мав чудову роботу в IT, міг багато подорожувати, мав чудову зарплату, що могла покрити значно більше витрат, ніж мені було потрібно, і чудове соціальне життя, яке допомагало мені зберігати правильний баланс.
Однак нічого з переліку не робило мене щасливим. Я відчував порожнечу. Усе було неправильним, зважаючи на виклики, з якими зіткнувся світ. Чи мали ви схожі відчуття?
Тиждень потому мене звільнили. Через два тижні розпочалася повномасштабна війна Росії проти України.
Ми до останнього дня не вірили, що буде повномасштабна війна.
24 лютого о пів на четверту ранку Росія оголосила війну, а 10 хвилин потому Київ та інші міста в Україні почули, як вибухають перші ракети.
Байдуже, наскільки підготовленими ви себе вважаєте, – неможливо бути готовим до такого. До танків, що їздять містом, чи ракет, що влучають у знайомі будівлі.
Ми постійно дивилися новини, оновлювали стрічки в соціальних мережах і дізнавалися про поранених та вбитих, про зруйновані міста та життя.
Мої друзі не з України питали: “Як ти? Що ти відчуваєш?”
Це були складні питання. Я відчував три речі: втрату, страх та провину.
Втрату, бо в таких обставинах нема людей, які б когось чи щось не втратили.
Страх, бо сигнали повітряної тривоги, що лунають по 10-15 разів на день, постійно нагадують, що в будь-який момент ти можеш втратити своє життя або тих, кого любиш.
Провину, бо я чоловік, але не на передовій.
У квітні Київську область звільнили з окупації. Але життя в столиці мало похмурий вигляд. Комендантська година розпочиналася о 22:00, магазини зачинялися рано, вулиці спорожніли, машин не було, а всі бари та клуби не працювали. Щастя стало табуйованим у нашому суспільстві.
Через декілька тижнів з окупації звільнили ще деякі регіони України. Тоді мій друг запропонував мені та нашим приятелям влаштувати прибирання – поїхати в села в Чернігівській області, за 140 км на північ від Києва, щоб побачити, чи можемо ми чимось допомогти.
Ми жахнулися з побаченого. Кожна четверта домівка – зруйнована. Не було такого будинку, який би якось не постраждав. Нас шокувало почуте – це були жахливі історії місцевої громади.
Саме тоді з’явилася ідея – організовувати щотижневі волонтерські поїздки в найбільш зруйновані села, щоб прибрати завали, зробити дрібні ремонти, доставити елементарну матеріальну допомогу та підтримати постраждалих.
Ініціативу ми назвали “Repair Together”.
На першу поїздку до нас приєдналося 30 волонтерів. До шостої така цифра зросла до трьохста. Одні й ті самі люди приходили знову.
Одного вечора ми закінчили прибирати в одному з сіл і сиділи біля багаття. Я запитав у волонтера, що був з нами не вперше, чому він регулярно приєднується до ініціативи. Він відповів:
“Знаєте, такі прибирання – це єдині моменти з початку повномасштабної війни, коли я відчуваю себе живою людиною. Відчуваю, що можу усміхнутися, познайомитися з новими людьми, відірватися від усіх жахів війни”.
Я відчував те саме. Зміг по-справжньому відволіктися, відчути звичне життя, познайомитися з новими людьми, декілька разів пожартувати та загалом відчути себе нормальною людиною. Тепер я переглядав новини лише п’ять разів на день замість ста.
Стало зрозуміло, що наша діяльність має бути не тільки фізичним навантаженням, а поєднанням корисних занять та приємного, захопливого дозвілля.
Волонтерство приваблює більшу кількість людей у довгостроковій перспективі, якщо складається з 50% допомоги іншим та 50% розваг – прослуховування музики чи знайомств. Це точно краще, ніж допомогти комусь лише один раз, і решту часу провести вдома в розчаруванні та сльозах.
Ми також розуміли, що треба знайти формат, який допоможе Україні отримати міжнародну увагу та підтримку для подолання наслідків війни.
Оскільки раніше ми відвідували рейви, то вирішили поєднати прибирання завалів із техновечіркою. Ми розуміли, що суспільство може відреагувати негативно та з осудом, оскільки щастя досі було табуйованим. Однак вирішили спробувати.
Ми організували техновечірку з прибиранням в зруйнованому домі культури, побудованому в 1934 році за часів СРСР. Його було створено в стилі радянської пропаганди та придушення української культури. Тому ми подумали, що рейв та прибирання можуть стати символічним жестом перемоги культури та єдності над тиранією.
Результати організації таких техновечірок перевершили всі наші очікування!
Ми не отримали негативних відгуків в Україні. Реакція була надзвичайно позитивною. Через деякий час бари і навіть клуби знову відчинялися. Можливо, це такий збіг обставин, але нам подобається думати, що ми відіграли в цьому роль.
На сьогодні нам вдалося залучити понад 2500 волонтерів для різноманітних заходів, пов’язаних з прибиранням, ремонтом та будівництвом будинків.
Нас щиро здивувала міжнародна реакція. Світові ЗМІ розповіли про проєкт – у результаті ми змогли зібрати понад мільйон євро на реставрацію будинків. Нас згадали в понад 120 матеріалах у різних країнах. Відео, яке ви щойно переглянули, стало вірусним у соціальних мережах. Загалом ми згенерували близько 100 мільйонів медіапоказів.
Багато людей за межами України по-різному почали нам допомагати – одні приїжджали допомагати в будівництві, інші ділилися нашими контактами, жертвували гроші, надавали матеріальну підтримку.
У багатьох містах світу люди влаштовували краудфандингові рейви, щоб бути солідарними з нашою ініціативою.
Відгуки, які ми отримали, допомогли усвідомити потенціал цього проєкту – розв'язання великих проблем з радістю та усмішками, а не зі сльозами та сумом. Потенціал волонтерства, що поєднує обов’язки з розвагами, відчуття власної скінченності з веселощами – як парадоксально б це не звучало.
У розпал повномасштабної війни тисячі людей об’єдналися для солідарності. Вони зібралися не лише для того, щоб відбудувати чужі домівки, але й для того, щоб відновити відчуття нормальності у власному житті, попри відчай і «табу на щастя».
Наважусь сказати, що більшість людей у всьому світі хочуть об’єднати зусилля, щоб розв’язати багато проблем, з якими стикається світ: наслідками змін клімату, економічними кризами, проблемами, пов’язаними зі штучним інтелектом, політичними режимами…
Зрозумійте мене правильно. Я не хочу нагадувати вам про всі погані речі і бути тим останнім спікером, який залишить у вас відчуття безнадії.
Навпаки. Я хочу залишити у вас відчуття надії.
Таке ж відчуття маю я, коли сиджу у своїй квартирі та думаю: “Я вже не відчуваю порожнечу. Я відчуваю надію”.
Бо проєкт “Repair together” показує, що надія є. Навіть у найскладніші часи ми, люди, можемо подолати будь-які, навіть найстрашніші труднощі, коли об’єднаємось.
