Амбасадори України: засновник Ukraїner Богдан Логвиненко про перемоги в туризмі, конкуренцію та чиновників
Подорожі Україною ще ніколи не були такими популярними, як останні два роки. На це значно вплинула пандемія, яка закрила кордони до більшості міжнародних напрямків. Українці не розгубилися: уже спраглі до мандрів, вони пакували валізи та їхали досліджувати власну країну. Побудувати цікаві маршрути їм допомагали численні просвітницькі проєкти. Одним з таких драйверів внутрішнього туризму став Ukraїner.
Волонтерський медіа-проєкт Ukraїner заснував український журналіст та письменник Богдан Логвиненко. У свою першу експедицію команда відправилася у червні 2016 року. З того часу невелика ініціатива перетворилася на масштабну спільноту, до якої залучено понад 300 волонтерів. Ukraїner перекладає свої матеріали на 9 іноземних мов, випустив дві книги та повнометражний документальний фільм.
Чи змінив проєкт уявлення про країну, у чому головні проблеми українського туризму, як стати амбасадором України за кордоном — про все читайте в інтерв’ю засновника проєкту Богдана Логвиненка для TEDxKyiv.
У 2017 році ви виступали на TEDxIvanoFrankivsk, коли Ukraїner працював лише рік. Що змінилося з того часу?
Ukraїner виріс з формату експедиційного проєкту до медіаорганізації. У нас з'явилася книга, серія сюжетів про національні спільноти та навіть повнометражний фільм. Збільшилася також команда: з того часу наша кількість зросла приблизно у 5 разів.
Від початку Ukraїner задумувався як ініціатива з чітким початком та кінцем, проте вона перетворилася на спільноту зі значно довшою тривалістю життя. Це проєкт про людей і про їхні історії, а люди — це невичерпний ресурс. Нині ми вже знімаємо історії, які з'явилися внаслідок наших попередніх експедицій. Це дуже надихає працювати далі.
За 5 років, що існує проєкт, змінилася і сама країна. В Україні поступово розвінчуються міфи та стереотипи про регіони, наше суспільство крок за кроком рухається у напрямку порозуміння.
Цьому сильно допомагаємо й ми: наприклад, створюємо проєкт про національні спільноти та шукаємо історії про локальні ініціативи місцевих жителів, які дають шанс українцям усвідомити, що у маленьких містечках та селах можливо створювати якісний туристичний продукт чи цікаву ідею.
Про позитивні зміни свідчить минулий рік карантину: почалася хвиля популярності внутрішнього туризму. Він показав, наскільки багато людей дізналися про нові можливості та локації саме від нас. Було дуже багато тегів у соцмережах нашої книги, історій, сюжетів. Ми показали нові місця для проведення свого вільного часу та трошки іншу Україну.
Яке було найнеординарніше місце, яке ви відвідали за ці роки?
З того часу всі вже стали доволі звичним. Утім, не так давно ми відзняли сюжет про нічний базар у карпатському селищі Кути. Це історія про майстра, який займається стародавнім ремеслом — мосяжництвом. Свої вироби він продає на нічному базарі, який розпочинається рівно о 12 ночі. Якраз о цій порі товари продають гуртом, а вранці їх реалізовують на туристичних ринках.
Насправді нічні гуртові базари існували навіть в Києві. Проте в Кутах збереглася нічна торгівля саме ручних промислів і декоративного мистецтва.
Чим Ви найбільше пишаєтеся у проєкті?
Напевно людьми, яких він зміг об'єднати. У нас настільки сильна команда однодумців, що доволі складно повірити, що більшість з нас не були знайомі до проєкту. Ба навіть, ми напевно б і не зустрілися, якби не Ukraїner.
Ми не організація друзів чи знайомих. Проте у нас відчувається надзвичайна сила людського об'єднання та взаємопідтримки, яка з'явилася завдяки спільному баченню і втіленню ідей. Наші волонтери вмотивовані працювати над проєктом, завдяки ідеї досліджувати країну та розповідати про неї світу. Ми бачимо та відчуваємо результати своєї діяльності.
З чим, на Вашу думку, зараз асоціюється Україна в іноземців?
Ukraїner працює за іншою логікою. Ми намагаємося підіймати теми, що будують культурні містки та розповідають про Україну в іноземному середовищі. Звісно, аби бути цікавим у Німеччині потрібні одні теми, а для Іспанії чи Грузії — інші. Ми намагаємося знаходити перетин інтересів та цікаво розповідати про нашу країну у різних соціумах.
Це те, що відрізняє нас від інших схожих ініціатив. Їх з’явилося доволі багато, але вони здебільшого орієнтуються на внутрішню аудиторію. Ми навіть аналізували грантовий конкурс Українського культурного фонду і зрозуміли, що наша місія наративом вже вписана до багатьох проєктів. Майже третина заявок були схожі на те, що робимо ми. І це супер!
Наша команда долучилася до того, щоб зробити пошук самоідентифікації більш медійним. Це спрацювало. Частково наші ідеї, які з’явилися у 2016 році, тепер втілюють інші виконавці.
Культурна дипломатія стрибнула на зовсім інший рівень. Нарешті це розуміє й українська виконавча влада: у 2017 було створено Український інститут.
З появою такої кількості нових проєктів, чи відчуваєте Ви конкуренцію?
Ми некомерційний проєкт, тому конкуренція нам не шкодить, а навпаки — посилює. Кожен новий проєкт самобутній. Коли ми створювали Ukraїner, нас теж хтось надихнув. Тепер ми є прикладом для багатьох інших проєктів, а тому тут навряд чи можна говорити про конкуренцію. Радше наше спільне коло інтересів розширяється, а кількість контенту збільшується.
Тривалий час ми перебували в російському інформаційному полі — це значно загрозливіша конкуренція, ніж нові українські проєкти, які з'являються за умовним лекалом Ukraїner.
Рік тому Президент України запропонував визначити у кожній області "туристичні магніти". Це мало стати вікном можливостей для внутрішнього туризму. Утім, чи ви бачите прогрес у цій сфері?
Я знаю про цей проєкт, бо зі мною навіть консультувалися його розробники. Але я не чув про жодний ефект від нього. Проте у 2019 році в Україні створили Державне агентство розвитку туризму. От воно доволі ефективне, хоча поки що йому бракує сталості.
Які систематичні помилки допускають у розвитку туризму?
З одного боку, це відсутність децентралізації туризму. З іншого — відсутність стандартизації.
Найкраще, що може зробити держава у сфері туризму — це конкурс малих проєктів і грантів, які втілювали б різноманітні туристичні ініціативи на місцях. Починаючи від прокату велосипедів чи байдарок та закінчуючи маленькими інформаційними закладами культури та туризму.
А ця гігантоманія, «магніти», «велика реставрація» — це абсолютно не те, з чого може зародитися ініціативність. Існує багато малих проєктів, але їм дуже часто бракує ресурсів. Натомість мільйони коштів закопують в абсолютно недієві ідеї.
Гроші з одного такого невдалого проєкту можна було б додати в Український культурний фонд на підтримку локальних туристичних ініціатив. Серед них, наприклад, «Дерев’яне мереживо Чернігова» — онлайн-музей дерев'яної архітектури Чернігівщини. Він міг би стати справжнім туристичним магнітом, якщо його перетворити на цілий маршрут і концепт просування міста.
Схожа ініціатива є в Івано-Франківську — «Франківськ, який треба берегти», громадський рух із відновлення історичної спадщини міста. Крім того, в Івано-Франківську є інноваційний центр «Промприлад». Було б добре, якби українська держава стала одним із його інвесторів, на рівні з посольством Канади чи відомими компаніями.
Схожі ініціативи є у кожному місті. Ми постійно їх знімаємо та моніторимо, але до нас від держави ніколи не зверталися за порадою чи експертною думкою. Громадські об’єднання значно ефективніші. Вони часто підставляють плече там, де влада не справляється. Але наша державна машина — це совковий послід. Її підставлене плече схоже на кулак, яким ще й можуть нагамселити, бо держава сприймає усі ці громадські ініціативи як загрозу.
Проте у самій державній системі вже з’явились установи нової формації, так звані інституції доброго врядування (good governance). Наприклад, Центр Довженка, Мистецький арсенал, Український інститут та декілька інших установ.
Про що б був зараз Ваш виступ на TEDx?
Я вже навіть думав про це. У мене була ідея дати кожному відчути себе у ролі амбасадора України, бо цього нам часто бракує за кордоном.
Під час подорожей іншими країнами я помітив, що люди переходять на українську у спілкуванні. Вони потрапляють у місце, де тебе можуть ідентифікувати як представника нашого східного сусіда, а не українця. Тому з’являється бажання перетворитися на такого собі амбасадора України. Це рідко стається, коли ми перебуваємо у межах своєї країни.
Для мене амбасадор — це людина, яка готова більше віддавати, ніж брати. Це не статус, яким може наділити держава чи пропечатаний документ. Це внутрішнє відчуття українськості й готовність представляти країну на особистому рівні щоденної публічної дипломатії.
Люди — це найбільший наш капітал. Українців за кордоном надзвичайно багато і вони насамперед формують враження про країну, націю, часом навіть про усю Східну Європу. Ба навіть, подорожуючи дикими островами Індонезії, я інколи відчував, що виконую дипломатичні функції не лише України, а й усієї Європи загалом.
Наприклад, єврейська нація не маючи держави століттями була надзвичайно помітною у глобальному контексті. Без установ, державності та офіційних посольств, звичайна людська дипломатія вирішувала значно більше, аніж тисячі професіоналів. Зокрема, через це Голокост став світовим наративом значно раніше за Голодомор, про який заговорили лише за півстоліття після цього страшного злочину.
Існує багато країн, де попри слабку офіційну дипломатію, надзвичайно сильно розвинена людська дипломатія. У нас вона ще досить слабка. Ми здатні на значно більше, адже маємо величезний потенціал.
Дізнатись більше про мандри різними куточками України можна у виступі Богдана Логвиненка на TEDxIvanoFrankivsk:
Про автора
Владислава Савкова — Авторка TEDxKyiv. Проходила стажування на Радіо Свобода та телеканалі «Настоящее время» у Празі. Здобула ступінь бакалавра політології в Карловому університеті. Нині студентка факультету міжнародних відносин Вищої школи економіки у Празі.
