Наша боротьба – це забіг на довгу дистанцію. Виступ Олександри Матвійчук на TEDxKyiv
Цього року український «Центр громадянських свобод» отримав Нобелівську премію миру. Очільниця організації Олександра Матвійчук зворушила світ своєю потужною промовою на церемонії вручення премії. Тепер голос українських правозахисників та правозахисниць звучить на світовій арені ще гучніше. Пропонуємо згадати виступ Олександри на TEDxKyiv 2018 року та простежити, як починався цей шлях.
Пригадайте момент свого життя, коли вам було дуже страшно.
Для мене це 20 лютого 2014 року:
я координую роботу Євромайдан SOS, ми працюємо вже третій місяць поспіль по 24 години на добу, через наші руки проходять сотні побитих, арештованих, катованих та обвинувачуваних у сфабрикованих кримінальних справах учасників протесту.
Із самого ранку 20 лютого наші гарячі лінії розривалися.
Люди масово дзвонили, розповідаючи, що на Майдані розстрілюють беззбройних демонстрантів. Наші волонтери зривалися і їхали в лікарні, храми, морги та інші місця, куди зносили загиблих. Ми мусили встигнути і задокументувати усіх, кого вбив цей режим, щоб влада не змогла приховати злочини. Вмить, сидячи над списками та фото загиблих, я зрозуміла, що їх не п’ять. І не десять.
Чому ми займаємося політв’язнями і полоненими
Ми почали документувати злочини проти людяності й стали першими, хто відправив мобільні групи в Крим і на Донбас. Відтоді війна – це питання мого особистого досвіду.
Ми усі носимо в собі тисячі непромовлених історій. Часто траплялося, що люди не могли ділитися певним досвідом із найріднішими, проте довіряли мені із примарною надією на відкладену у часі справедливість.
На окупованих територіях Криму та Донбасу проживає п’ять з половиною мільйонів людей. [Станом на 2018 рік - ред.] Усі вони перебувають в сірій зоні і ніхто з них ні від чого не застрахований.
Я говорила з людьми, яких ґвалтували, яким відрізали кінцівки, виймали очі ложкою, забивали в дерев’яні ящики. Тоді я збагнула просту річ: так, я не можу нічого змінити, але й без мене точно нічого не зміниться.
Усі ці роки ми боремося за три речі.
По-перше, ми маємо навчитися бачити за цифрами реальних людей.
По-друге, ми маємо боротися не за героїчні образи, а за людей з усіма їхніми сильними сторонами і недоліками.
І по-третє, ми не маємо права звикати до того, що в російських тюрмах і донбаських підвалах можуть роками перебувати люди.
Ніхто із нас не був народжений для війни
Коли Олег Сєнцов оголосив голодування, я була в Стенфорді. Пам’ятаю, як було соромно, що я у затишному кампусі слухаю лекцію Фукуями, у той час як Олег поставив на кін власне життя заради звільнення інших. Тоді я ініціювала кампанію «Save Oleg Sentsov», яку підтримало дуже багато людей і нам вдалося організувати синхронні демонстрації у 45 країнах світу.
Чому люди, які ніколи не були знайомі ні з Олегом, ні з іншими політв’язнями, раптом витрачають свій час та енергію для їх звільнення? Відповідь парадоксальна – насправді ми боремося для себе. Ніхто із нас не народжений для війни, але ми тут, щоб захистити нашу свободу.
Ми боремося за людей без жодних гарантій і зобов’язань. Не тому, що вони мають після звільнення виправдати наші сподівання. А тому, що боротьба за інших робить нас кращими, робить нас людьми.
Пам’ятаєте Романа Гурика? Це загиблий Небесної сотні. Кучерявий хлопчина, якому тепер завжди буде 19 років. Я слухала на суді дуже тяжку сповідь його мами. Вона не хотіла пускати його на Майдан, але згадала, як 10 років тому й сама стояла на Помаранчевій революції, тож просто не мала морального права йому заперечити.
І раптом мене наче струмом пройняло. Я подумала: невже і мої діти будуть змушені виходити на цю залиту кров’ю і сльозами площу, щоб завершити те, що не встигли ми, їх батьки?
Навчитися боротися за наших
У нашому світі щось зламалося. Міжнародні механізми більше не працюють. Потрібно дати їм добрячого копняка, щоб велика кількість людей одночасно доклала зусиль і від звітів ООН ми врешті перейшли до колективних дій.
Ми часто звертаємося до людей із закликом зробити певну конкретну дію: підписати петицію, вийти на акцію тощо. Багато хто, наприклад, починає з написання листів політв’язням.
Колись ми отримали відповідь від нині покійного Юрія Солошенка. Він писав, що наш лист прийшов йому у тюремну лікарню. У нього не було окулярів, але він зрадів йому як дитина та почав піднімати його на світло до вікна, намагаючись радше вгадати, ніж прочитати, що ж там написано.
Ми маємо навчитися боротися за наших людей і не перекладати цю відповідальність на плечі інших.
Один із перших загиблих у цій війні – це Володимир Рибак з Горлівки. Його викрали у чистий четвер, перед Великоднем, коли він сам один перед розлюченим натовпом вимагав повернути український прапор на адміністративну будівлю.
Страшенно скалічене тіло з розпанаханим животом ідентифікувала його дружина Олена. Через кілька тижнів вона мене набрала і сказала, що хоче допомагати нам, щоб витягти бодай когось із тих підвалів, в яких закатували її чоловіка.
Витягнемо усіх
Спільними зусиллями ми вже досягали багатьох результатів. Домоглися надання медичної допомоги Узуїру Абдулаєву – тоді, як його мати плакала під стінами кримського СІЗО, у якому вмирав її син.
Зробили так, щоб в резолюції Європейського парламенту прозвучали імена усіх 70-ти політичних в’язнів – і я згадую радість їхніх рідних, адже для них це було дуже важливо. Отак щоразу, коли ми чогось досягаємо, ми просто виборюємо для себе нові і нові завдання. Бо наша боротьба – це забіг на довгу дистанцію.
Майдан дав мені важливий урок. Тоді ми були одні проти цілої державної машини, яка хотіла нас фізично знищити. Усі були проти нас. За таких умов було легко опустити руки і сказати: «нічого зробити неможливо». Однак наші адвокати і волонтери віддано боролися за кожну людину і процесуальний засіб – так, ніби право існує.
Це дало несподіваний результат. Ми починали суто на правовому полі, а вийшли зрештою на недосяжно високий символічний рівень. Усі на Майдані знали, що ніхто ні від чого не застрахований, проте є люди, які за тебе боротимуться. Це допомагало подолати страх. Я давно переконалася, що немає простих відповідей чи готових алгоритмів для гарантованого успіху. Але я дивлюсь у майбутнє з оптимізмом, хоча не бачу його легким.
Я знаю: рано чи пізно ми витягнемо усіх. Для цього нам доведеться добряче попрацювати, але ця боротьба зробить нас кращими.
