Чому фемінізм потрібен не тільки жінкам?
Про що ми зазвичай думаємо, коли чуємо слово «фемінізм»? Передусім — про рух за права та можливості для жінок нарівні з чоловіками. А ще фемінізм — це про права людини незалежно від статі чи ґендеру. Цей рух критикує патріархальний устрій: коли чоловік домінує в сім’ї, державі чи суспільстві.
Ще одним важливим поняттям у цій темі є ґендер. Він позначає соціальні ролі та поведінку, якими суспільство наділяє людей. Тож ідея ґендерної рівності полягає в тому, що те, ким ми є, не має визначатися лише біологічними чинниками та очікуваннями суспільства.
Розбираємося, чому патріархальний устрій тисне і на чоловіків та чому фемінізм може бути вигідним не лише для жінок.
Чому фемінізм — це не спроба загарбати всі чоловічі права?
Фемінізм як рух бореться за рівні права і можливості: аби жінки (так само як і чоловіки) мали свободу вибору і не відчували тиску та насильства лише через те, що народилися жінками.
Досі є чимало хибних і маніпулятивних тверджень про фемінізм, які вже встигли стати мемами. Наприклад, що фемінізм — це спроба загарбати ВСІ чоловічі права. А жінки, котрі відстоюють феміністичні погляди, обов’язково мають бути непривабливими, невдоволеними життям кар'єристками, які зневажають сімейні цінності. І, звісно ж, вони цілодобово мріють про панування над світом (передусім — над чоловіками).
Ці та інші хибні твердження поширюються через необізнаність та активну діяльність антиґендерних рухів. А в низці країн Східної Європи такі уявлення сформувались ще й через демонізацію поняття «фемінізм» в Радянському Союзі.
Що таке маскулінність?
Маскулінність — це сукупність фізичних, психологічних та поведінкових особливостей, які традиційно вважають «чоловічими». Набір нормативних канонів маскулінності (як-от емоційна стриманість, прагнення до успіху, висока суспільна залученість тощо) обмежують чоловіків у вузькі рамки й не дають свободи проявити себе по-іншому. За словами ґендерної експертки Тамари Марценюк, найбільша небезпека нормативної маскулінності — ризик перетворитися на токсичну, для якої насильство і агресія — це норма.
«Агресія та насильство часто присутні в житті чоловіків ще з раннього віку (фізичні покарання від батьків або шкільних наставників, цькування з боку однолітків або старших дітей). І коли це стає нормою у житті, то чоловіки відтворюють це насильство. Протягом усього життя агресивний стиль поведінки може засвоюватися чоловіками як культурна норма, а фізичне насильство — сприйматися як універсальний інструмент вирішення конфліктів або відстоювання власних інтересів», — зазначає пані Тамара.
Токсична маскулінність нав‘язує чоловікам соціальні ролі, що насправді їх обмежують. Це набір певних стереотипних рис чоловіків. Так, від них традиційно очікують раціональності, сміливості, бажання конкурувати, а іноді — навіть агресивності і нахабства. «Справжній» чоловік ніколи не показує своїх почуттів. Суспільство відводить йому роль мисливця, захисника. А от, наприклад, догляд за дітьми чи миття посуду — це «не чоловіча» справа.
Маскулінність утверджується через доступ до привілеїв. У расово однорідних середовищах культивується жорстка норма гегемонної (домінантної, — ред.) маскулінності. Це особливо помітно у підлітковому віці. Хлопці, які не підпадають під норму традиційних уявлень про маскулінність, часто зазнають травм, — і намагаються компенсувати це через насильство. І навпаки: там, де навчаються діти різних рас та сексуальних орієнтацій, з різними фізичними можливостями, де не культивується один тип маскулінності, потенціал виникнення ненависті знижується. Нав’язані агресивність і культ фізичної сили є однією з причин, чому чоловіки частіше скоюють вбивства та виявляють насильство.
Як в українському суспільстві виявляється криза маскулінності?
Тамара Марценюк пояснює: криза маскулінності — це нездатність чоловіків відповідати суспільним очікуванням. Результатом цього часто стають так звані деструктивні суспільні практики — самогубство, ризикована поведінка, недбалість щодо здоров’я, алко- і наркозалежність тощо. За словами експертки, чоловіки втрачають звичне для них привілейоване становище й тому почуваються безпорадними та пригніченими. Ця криза розпочалася ще в минулому столітті та пов’язана з проблемами пристосування чоловіків до сучасних суспільних змін.
«Частина чоловіків готові прийняти ці зміни та визнати необхідність адаптації до них. Це може відбуватися, зокрема, через переосмислення й переінтерпретацію власної ідентичності та практик її підкріплення й реалізації за нових умов. Яскравим прикладом цього можуть бути герої шоу «Хата на тата», яке з 2012 року виходить на українському каналі «СТБ». «Хата на тата» може бути доречним прикладом того, як конструктивно чоловіки виходять із кризи маскулінності, наслідуючи конструктивний сценарій і переосмислюючи застарілі ґендерні ролі в суспільстві», — розповідає експертка.
Деструктивні сценарії, на думку пані Тамари, зумовлюють неприйняття змін або й цілковите їхнє заперечення. Це втілюється у деструктивних практиках щодо себе, далі ці практики через агресію і насильство застосовують до інших людей. Деструктивний сценарій виходу із кризи маскулінності часом набуває вигляду протистояння змінам і закликів повернутися до минулого, наприклад, «захист» традиційних цінностей, які буцімто під загрозою.
«Статистичні дані та результати опитувань громадської думки стосовно здоров’я чоловіків свідчать, що чоловіків не варто називати «сильною статтю». Ідеї гегемонної маскулінності примушують чоловіків переоцінювати стан свого здоров’я, терпіти фізичний та психологічний біль, не звертатися по допомогу до лікарів і близьких. Як наслідок, чоловіки більшою мірою, ніж жінки, належать до групи ризику смертності від різних хвороб і ризикованої поведінки та живуть як мінімум на 10 років менше», — зазначає пані Тамара.
Чому патріархальна культура так багато вимагає?
Патріархальна культура — це система координат, у якій чоловік є головним носієм політичної влади та морального авторитету. Патріархальний батько у сім’ї займає позицію лідера. Така схема висуває до чоловіків безапеляційну вимогу – вони мають відповідати стандартам стереотипної маскулінності.
Таким чином патріархальна культура знецінює не лише жінок, а й чоловіків, їхні почуття та досвіди. Із самого дитинства суспільство спонукає їх бути активнішими за жінок, заробляти, досягати і хотіти більшого. Натомість у цих рамках немає місця для емоційності чи чутливості. Розглянемо кілька поширених патріархальних стереотипів про те, чого чоловікам нібито робити не можна.
«Чоловіки ніколи не плачуть»?
Сльози — це нормальний вияв емоцій і почуттів. Саме емоції роблять наше життя більш насиченим і наповненим. Натомість токсична маскулінність накладає на чоловіка низку обмежень: «справжні» чоловіки не дозволяють собі бути емоційними і вразливими, вони завжди стримують себе. Накопичений негатив і непроговорені травми в такому разі часто виражаються у вигляді агресії. Саме тому деякі чоловіки можуть поводитися грубо чи неввічливо, і не завжди вміють будувати стосунки.
Чоловік = мисливець?
У доісторичні часи розподіл праці справді передбачав, що здебільшого чоловіки полювали та добували їжу, а жінки — підтримували вогонь, готували, піклувалися про дітей. Але часи змінилися і технічний прогрес дозволяє і жінкам, і чоловікам працювати у будь-яких сферах на рівних умовах. Чоловік уже не мусить заробляти більше, бути сильнішим чи сміливішим за свою партнерку. Він може бути тим, ким сам захоче. І не страждати від того, що не відповідає якимось суспільним очікуванням.
Існує думка, що «чоловік-мисливець» без партнерки веде веселе, але тяжке життя: з неприбраною «холостяцькою» квартирою, немитим посудом, невипраними шкарпетками та іншими «принадами» свободи. Чоловіки начебто не вміють готувати, прати та доглядати за собою. Але ж як вони тоді досі не вимерли? Отож – це лише накинуті патріархальною культурою стереотипи, адже насправді ніщо не заважає чоловікам займатися хатніми справами нарівні з жінками. Ніщо, крім застарілих стереотипів про маскулінність.
Чоловіки мають виглядати серйозно і «солідно»?
Ні, не мають. Це також нав’язаний патріархальною культурою стереотип. Жінки не мають монополії на красу. Тому чоловіки також можуть купувати засоби для догляду, косметику чи ходити на манікюр.
Французький історик Андре Рош у своєму дослідженні “Перша стать. Зміни та криза чоловічої ідентичності” так описує проблему суспільного тиску на чоловіків:
"Щомиті чоловік може відчувати загрозу видатися не тим, ким є насправді, страх бути виключеним і видатися об'єктом публічного осуду. Чоловіка пронизує побоювання здаватися смішним і недоладним, страх поразки у виконанні передбаченої ролі."
Цей страх часто може впливати і на вибір одягу та стилю. Справді ж одяг і зовнішність допомагають самовиражатися, експериментувати, пробувати себе в різних образах. І чоловіки також можуть це робити, якщо захочуть. Ще один химерний стереотип: якщо чоловік фарбує волосся у яскраві кольори чи, наприклад, носить сережку, то він неодмінно має бути ґеєм. Це, звісно ж, не так. Як гетеро-, так і гомосексуальні чоловіки можуть одягатися по-різному. Яскраві кольори, прикраси чи короткі шорти — це справа смаків і особистого вибору, а не сексуальної орієнтації. І це не робить чоловіків більш чи менш справжніми.
«Справжні» чоловіки завжди можуть відремонтувати авто чи зібрати шафу
Навіть якщо не хочуть. А от вишивати, плести чи вигадувати одяг їм не пасує. Тож якщо ви чоловік, і раптом це вмієте та любите — нізащо не зізнавайтеся, адже усі дізнаються, що ви – «несправжній» чоловік.
Насправді ж чоловіки не зобов’язані вміти відремонтувати авто чи зібрати шафу. Зрештою, у ХХІ столітті вони можуть дозволити собі звернутися до професіоналів. Адже це не суперсила, з якою народжуються, а ще — не обов’язок. Чоловіки мають робити це лише якщо самі захочуть. Так само як і вишивати, плести чи вигадувати одяг.
Стереотипи щодо «нечоловічих» професій
Це працює в обидва боки: і для чоловіків, і для жінок є певні суспільні перестороги щодо вибору професій.
«Нечоловічими» вважають професії модельєрів, візажистів, танцівників, бібліотекарів, нянів, вихователів тощо. Їх вважають «недостатньо серйозними». Ці абсурдні обмеження сягнули і наукової сфери: наприклад, досі існують упередження, що чоловіків-філологів « не існує».
Члени французької організації «Happy Men», яка займається питанням рівноправності чоловіків і жінок, виокремлюють поняття «скляної підлоги» — дзеркального до поняття «скляна стеля». Воно позначає перешкоду, що не дає можливості чоловіку захищати цінності сімейного життя у себе на роботі. «Скляна підлога» — це все, що замикає чоловіків виключно у професійній сфері», — пояснює засновник організації Антуан де Ґабриеллі. Наприклад, багатьом чоловікам складно сказати, що вони не хочуть переходити в інший філіал, бо в місті, де вони працюють зараз, працюють і їхні дружини. Антуан де Ґабриеллі пояснює: «Система, яка дискримінує жінок, не робить чоловіків щасливими».
«Він же не впорається». Чоловікові важче взяти декретну відпустку чи виграти суд про опіку над дітьми
Справді, чоловікам бути з цим складніше. Але не через те, що вони «не впораються». Чоловік цілком може впоратись із вихованням дітей, якщо захоче і докладе до цього зусиль.
Але на заваді може стати недосконалість законодавства. Так, в Україні право батька на декретну відпустку визначено як похідне від права матері. Лише мати може делегувати своє право на відпустку батькові дитини чи іншим родичам. Якщо мати — самозайнята або приватна підприємиця, то батько обмежений у праві взяти відпустку для догляду за дитиною.
Верховна Рада в Україні ухвалила законопроєкт, який дає батькові і матері рівні права на відпустку для догляду за дитиною до трьох років. Одне з батьків може взяти частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати.
Завдяки цьому законопроєкту право на одноразову оплачувану відпустку на 14 днів мають:
- чоловік, дружина якого народила;
- батько дитини, що не є у зареєстрованому шлюбі з матір’ю дитини, але пов'язаний побутом, взаємними правами та обов'язками;
- бабуся, дідусь або інші повнолітні родичі дитини, які фактично за нею доглядають (якщо мати виховує дитину одна).
Згідно з цим законопроєктом, для чоловіків, що мають багатодітну родину або родину, у якій є дитина з інвалідністю, можна буде брати додаткову відпустку. Також хто має дітей віком до 14 років або дитину з інвалідністю, зможуть просити про скорочення робочих годин за власний кошт.
Однак, згідно з висновком до законопроєкту аналітичного центру «ЮрФем», цей законопроєкт містить дискримінаційні положення, які
- не забезпечують реалізацію права на відпустку жінок (чоловіків)-самозайнятих осіб;
- не враховують, що жінка після народження дитини може і не йти у відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку;
- містить застарілі положення щодо виплати допомоги по догляду за дитиною.
Чоловік завжди сильніший за жінку?
«Справжній» чоловік нібито зобов’язаний виконувати за жінку всю «важку» фізичну роботу. Навіть якщо не хоче/не може. Навіть якщо цього не хоче сама жінка.
Однак усі ми різні. Тому деякі чоловіки можуть бути фізично слабшими за деяких жінок — і це нормально. Чоловік не зобов’язаний робити за жінку «важку» фізичну роботу, якщо не хоче чи не може. А особливо — якщо така поведінка ображає чи знецінює жінок. Не всім чоловікам це приємно. Деякі роблять це лише через соціальний примус. Зрештою, у наш час сила — це не завжди про фізичні параметри.
Чоловіки зобов’язані бути «лицарями» і «воїнами».
Ось як описує образ чоловіка, сформований іще за часів Великої французької революції, Андре Рош:
«Хто ж такий чоловік? Той, кому жінки віддали зброю і хто став громадянином; звісно, це лише одна з ознак, але в суспільстві, де слово «рівність» стало найважливішим, це і є символічним визнанням. Він стає чоловіком уже тому, що більше не належить лише корпорації, родині чи своєму району. Такий перехід позначає громадянське змужніння. Тож революційний рух дає початок тому, щоби чоловіки доводили, ким вони є, і це поставило їх у доволі сумне становище».
Згадує дослідник і про культ фізичної сили, який століттями плекали в чоловічій спільноті:
«Поміж чоловіків оце бажання «поштовхатися» та помірятися силою є складовою порядку. Тож вони б'ються навіть із причин, що видаються нікчемними і дріб'язковими [...] Тож бути чоловіком означало бути готовим до насильства».
Зрештою, за більш ніж два століття традиційні уявлення про чоловіче «призначення» не надто змінилися. Досі побутує думка, що призначення «справжнього» чоловіка — захищати жінок, цікавитися бойовими мистецтвами та/або зброєю? Але чи все так однозначно?
Ні, бо не всі чоловіки хочуть і можуть бути лицарями, воїнами чи героями-рятівниками. Не всі чоловіки вміють битися чи користуватися зброєю. Вони не зобов’язані за замовчуванням захищати жінок. Такі стереотипи не залишають чоловікам вибору. А ще вони знецінюють багатьох жінок і їхні досвіди. Наприклад, жінок в українській армії, які стають ніби невидимими. Так, в Україні існує проєкт «Невидимий батальйон», у межах якого жінки борються за права у військовій сфері.
Отож, стереотипів багато, але чимало з них вже не витримують випробування часом і здоровим глуздом. Насправді, бути чоловіком — це про свободу вибору, а не про вміння виправдовувати горизонти очікувань суспільства.
Як бути (про)феміністом в Україні?
Чоловіків, які разом із жінками борються за ґендерну рівність, називають феміністами або профеміністами. На думку деяких феміністок, коли говоримо про чоловіків, варто апелювати саме до поняття профемінізму (префікс «про-» має значення «за», «на підтримку», — ред.), бо чоловіки не мають жіночого досвіду, який передбачає феміністична ідентичність.
Голова правління Освітнього центру з прав людини у Львові Володимир Бєглов уже кілька років виходить на «Марш жінок» і в такий спосіб пропагує рівність, свободу та повагу до прав людини.
«Бути феміністом в Україні зовсім не складно. Так само, як бути християнином чи вегетаріанцем — це ніяк не впливає на якість життя. Однак свідчить про вас як про людину, яка має чіткі цінності і може їх аргументовано пояснити (на відміну від, скажімо, прихильників так званих «традиційних цінностей»)», — розповідає пан Володимир.
Зміни уявлень про маскулінність неуникні. Новими рисами «справжніх» чоловіків можуть стати більш відповідальне батьківство, вияв своїх емоцій, підтримка рухів за рівні права. Коли чоловіки стануть союзниками жінок у боротьбі за рівність прав і можливостей, зрештою, виграють усі.
«Аби підтримувати рівність статей, не потрібно докладати надзвичайних зусиль. Достатньо попрацювати над собою і викорінити древні стереотипи: місце жінки на кухні, чоловік має виглядати трохи краще за мавпу, усі дівчатка мріють вийти заміж, хлопчики не плачуть тощо. Поширеність і визнання таких стереотипів шкодить не лише жінкам, але й чоловікам. Протиотрута до цієї печерності дуже проста: слід просто визнати, що будь-яка людина (і чоловік, і жінка) має право вибору. Відтак, вона може вибирати, як жити своє життя. Простіше кажучи, фемінізм не виступає проти «жінки на кухні», але наголошує, що кухня має бути вільним вибором жінки, а не наслідком суспільного тиску. Фемінізм не є анти-чоловічим рухом. Аж ніяк ні. Це рух за рівність прав: від рівних зарплат до вибору професії і стилю життя», — пояснює пан Володимир.
Українські чоловіки дедалі частіше долучаються до феміністичного руху. Так, Артем Чапай у книзі «Тато в декреті» описує свій досвід батьківства, а співзасновник освітньої онлайн-платформи «Prometheus» Іван Примаченко порушує питання сексизму у вищій освіті.
З’являється дедалі більше організацій та ініціатив, у яких чоловіки підтримують ідеї фемінізму. Так, у 2009 році в Україні створили Національну мережу чоловіків-лідерів проти насильства. У липні 2018 року вперше відбувся захід «HeForShe Congress», під час якого відомі чоловіки виступали на підтримку ідей ґендерної рівності.
Одним із представників руху «HeForShe» в Україні є журналіст та ведучий Майкл Щур (Роман Вінтонів). На його думку, чоловіки можуть підтримати жінок у боротьбі за рівність, якщо навчаться слухати і вести діалог. Навчитися приділяти час і зусилля, щоби пояснити свою позицію. А ще — навчитися приймати людей такими, як вони є і визнавати свої помилки.
«У нас проблема з умінням вести діалог. Проблема, яка є у обох таборах. Власне не між конкретними людьми, а загалом — між таборами. Кожен табір вважає, що займає єдиноправильну позицію. З таким підходом вирішити проблему можна лише повною перемогою одного з таборів. І поразкою іншого. Це шлях в нікуди», — каже Роман Вінтонів.
А в березні 2019 року, як розповідає Тамари Марценюк, організація «Gender Z» у Запоріжжі за підтримки Українського жіночого фонду провела першу «Профеміністичну школу для чоловіків», де зібралися чоловіки з різних міст України.
«Серед сучасних актуальних напрямів чоловічого руху особливо привертає увагу той, який бореться з ґендерним насильством та вчить хлопчиків і чоловіків не чинити його. В Україні також є схожі організації, але вони не утворюють видимого і сталого руху. Серед важливих чоловічих ініціатив на підтримку ґендерної рівності варто відзначити тато-школи, у яких чоловіків долучають до усвідомленого татівства», — зазначає Тамара Марценюк.
Щоби стати феміністом, не обов’язково студіювати всю феміністичну теорію (хоча, звісно ж, ми до цього заохочуємо). Достатньо для початку визнати, що чоловіки і жінки повинні мати рівні права і можливості. Почати більше цікавитись жіночим досвідом. А ще — поважати людей незалежно від статі.
Експерт(к)и
Тамара Марценюк, кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія», ґендерна експертка Української Гельсінської спілки з прав людини, авторка книги ««Захисники галактики»: влада і криза в чоловічому світі».
Тамара Марценюк, кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія», ґендерна експертка Української Гельсінської спілки з прав людини, авторка книги ««Захисники галактики»: влада і криза в чоловічому світі».
Володимир Бєглов, голова правління Освітнього центру з прав людини у Львові. Поет, журналіст. Співзасновник «Радіо Сковорода» та «The Ukrainians».
Майкл Щур (Роман Вінтонів), журналіст, засновник і ведучий Телебачення Торонто, амбасадор руху HeForShe в Україні.
Список використаних джерел
Перша стать. Зміни та криза чоловічої ідентичності / Андре Рош. Переклад з французької Ірини Славінської. — К.: Основи, 2018. — 248 с.
«Захисники галактики»: влада і криза в чоловічому світі / Тамара Марценюк. Київ : Видавничий дім "КОМОРА", 2020. — 256 с.
Про автора
Антоніна Андрійчук — авторка TEDxKyiv та авторка-волонтерка у проєкті Ukraїner. Пише для The Ukrainians. Нині вчиться в Українському католицькому університеті.
