Як простий ритуал «якщо — тоді» допоможе подолати перешкоди та досягнути цілей
На шляху до наших мрій завжди є перешкоди, які заважають виконувати задуманий план. Письменниця Біна Венкатараман ділиться приголомшливо простою стратегією, яку можна використовувати, щоб перемогти майбутні проблеми.
Гра в покер схожа на планування майбутнього. Ви ухвалюєте рішення, маючи обмежену інформацію в ситуації, де багато чого залежить від випадкових подій. Ви можете контролювати свої дії, розраховуючи лише на власні карти та фішки. Водночас ви не в змозі контролювати, які саме карти випадуть вам чи вашим опонентам, а також те, що роблять інші гравці. Ви робите вибір, хоча не впевнені щодо того, як усе складеться.
Якщо згадати про життєві ситуації, які ми можемо передбачити (адже на нашому шляху є й прогнозовані перешкоди), то в пригоді стануть хитрощі успішних гравців у покер. Метт Матрос, чемпіон Світової серії покеру, який заробив понад два мільйони доларів, ділиться одним з ритуалів, якому він завдячує своїми успіхами. Коли Матрос уперше почав грати, йому подобався смак перемоги, однак через те, що він також ненавидів програвати, йому зрідка вдавалося стати переможцем у турнірі. Він був занадто нерішучим, щоб ризикувати, навіть тоді, коли в нього на руках були хороші карти. Спроби уникнути короткочасних збитків затьмарили його довгострокові перспективи. Так буває з деякими інвесторами, які втрачають холоднокровність, коли бачать падіння своїх акцій.
Матрос, який здобув математичну освіту, став чемпіоном з покеру лише після того, як придумав хитромудру стратегію. Він вирішив дотримуватися певного співвідношення в блефуванні під час гри. Коли на руках були справді хороші карти — Матрос боровся за банк. Коли ж розклад був невдалий, то в половині випадків він пасував, а в решті — блефував.
Стратегія полягала в тому, що Матрос прогнозував сценарії, з якими може стикнутися. У такий спосіб він заздалегідь мав план, як реагувати залежно від того, чи роздача хороша, чи ні. Щоразу, коли наставав напружений момент і Матросу траплялися невдалі карти, він обирав з-поміж варіантів, які прораховував до цього. Матрос ніби репетирував сценку п’єси, згадуючи свої сценарії та дещо додаючи імпровізації. У покері він міг розрахувати свої шанси на виграш чи програш залежно від комбінацій карт — проте в реальному житті не все так просто.
«Сотні досліджень — від поліпшення харчування до уникнення пориву реагувати на людей залежно від кольору їхньої шкіри — продемонстрували силу методу, основний принцип якого — знайти час для прогнозування перешкод на шляху до своїх цілей».
Питання щодо того, чи можуть методи Матроса працювати не лише для гравців у покер, наштовхнуло мене на роботу Петера Ґольвіцера, професора експериментальної психології Нью-Йоркського університету. У 1980-х роках Ґольвіцер почав вивчати, як люди досягають своїх довгострокових цілей, коли їх оточують спокуси. Він з’ясував, що в більшості немає проблем з мотивацією поставити собі ціль. Однак проблема виникала, коли люди намагалися не збитися зі свого шляху, стикаючись зі згубними короткочасними поривами.
Ґольвіцер почав тестувати техніку, яка дещо нагадує стратегію Матроса, назвавши її «здійснення наміру» або тактикою «якщо — тоді». Основний принцип методу — знайти час на прогнозування перешкод на шляху до своїх цілей. Наприклад, люди, які хочуть харчуватися здоровішою їжею, мають записати всі ймовірні спокуси з’їсти фастфуд, з якими вони можуть зіткнутися протягом тижня, та скласти план, як реагувати на кожне таке бажання. Силу тактики Ґольвіцер та його колеги продемонстрували в сотнях досліджень із найрізноманітнішим контекстом — від покращення харчування та виконання домашнього завдання до економії коштів та уникання поривів реагувати на людей через колір їхньої шкіри.
Дослідження тактики «якщо — тоді», на диво, засвідчило: що складніша довгострокова ціль, то сильніша дія цього методу. Інакше кажучи, ця тактика працює краще з проблемами, які не вдається вирішити лише за допомогою сили волі. Ґольвіцер також з’ясував, що для груп людей, яким найскладніше виявляти терпіння, наполегливість та контроль над імпульсивними поривами, ця тактика працює ще краще. Дослідження засвідчило високі показники, коли люди із шизофренією чи алкоголізмом, а також діти із синдромом дефіциту уваги чи гіперактивності використовували тактику «якщо — тоді» та опиралися спокусам і речам, які відвертали їхню увагу, й ігнорували короткочасне задоволення. Вони отримали від цієї тактики навіть більше, ніж люди без цих вад.
«Що конкретніші ваші дії, то краще спрацює ритуал «якщо —тоді». Особливо важливо зосередитися на позитивних діях, тобто акцентувати на тому, що ви робитимете замість того, чого не робитимете».
Ось як ритуал «якщо — тоді» може працювати у вашому житті. Припустимо, ви вирішили не перевіряти електронну пошту до ранку, щоб попрацювати над проєктом. Щоб не піддатися спокусам, продумайте заздалегідь, які виникатимуть труднощі, а також способи, як на них реагувати. Наприклад, ви можете вирішити так: «Якщо я зрозумію, що мені потрібно відповісти на електронний лист, я запишу нагадування в блокноті, щоб не забути зробити це пізніше». Або: «Якщо в мене виникне бажання перевірити електронну пошту через втому від проєкту, я встану з-за комп’ютера й натомість трохи прогуляюся». Що конкретніші ваші дії, то краще спрацює ритуал «якщо — тоді». Особливо важливо зосередитися на позитивних діях, тобто акцентувати на тому, що ви робитимете замість того, чого не робитимете.
Ритуал «якщо — тоді» просить вас уявити бажану дію в майбутньому, а не просто передбачити майбутні сценарії. Мене вразило, як цей спосіб може позбавити стурбованості, яку деякі з нас відчувають, коли уявляють майбутнє. Використовуючи тактику «якщо — тоді», ми можемо уявити себе провідником розвитку подій. Це спосіб обернути страх на план та зорієнтувати наше майбутнє вразливе «я» в нинішніх спокійніших умовах.
Ритуал «якщо — тоді» здається досить простим і навіть очевидним. Насправді я не наважувалася писати про нього, поки не дізналася більше про його неймовірний невикористаний потенціал. Найбільше в ритуалі мене зацікавили способи, як його використовувати, щоб завадити необдуманим рішенням, якими можна нашкодити не лише власному життю, а й життю інших.
У 2009 році Ґольвіцер та його колега Саїд Мендоза зробили приголомшливе відкриття, провівши експерименти, у яких вони попросили людей зіграти в комп’ютерну гру. У цій грі з’являлася серія зображень чоловіків: частина з них тримала звичайні предмети, решта — зброю. Суть полягала в тому, щоб стріляти в чоловіків, які з’являлися зі зброєю, та не стріляти в тих, хто тримав інші предмети, як-от гаманці чи телефони. Відповідно до цього гравці мали натискати кнопку з написом «Стріляти» або «Не стріляти». Їх попросили працювати швидко та вирішувати у відповідний момент. На кожне із 80 зображень у гравців було пів секунди.
У грі були зображення як темношкірих, так і білих чоловіків. Попередні дослідження показали, що гравці стріляють у темношкірих неозброєних людей набагато частіше та швидше, ніж у неозброєних білих чоловіків, і навпаки — коли бачили білих озброєних чоловіків, гравці натискали «Не стріляти» частіше, ніж у випадку озброєних темношкірих.
Коли гру представляли вперше, 2009 року, учасники (жоден з яких не був темношкірим) своїми діями показали так звану приховану упередженість, або несвідому упередженість. Здебільшого люди, які виявляли схильність до такої поведінки, не вважали себе расистами та свідомо не поводилися жорстоко до інших людей через їхню стать, расу, вік чи зовнішність. Проте в ситуації, коли вони були змушені діяти швидко, приховані упередження диктували їхню поведінку та нехтували їхніми справжніми намірами.
Половині учасників дослідження перед початком гри Мендоза та Ґольвіцер запропонували тактику «якщо — тоді». Гравців попередили, щоб вони не дозволяли іншим характеристикам чоловіків на зображеннях, окрім наявності зброї, впливати на їхню реакцію. Дослідники рекомендували учасникам дотримуватися такої стратегії: «Якщо я побачу людину — я ігноруватиму її расу!». Гравців попросили подумки тричі повторити цю стратегію, а потім застосувати на практиці. Ті, хто використовував стратегію, припустилися значно менше помилок: вони розстрілювали більше озброєних людей обох рас і пропускали неозброєних.
«Після того як в одній державній школі застосували ритуал “якщо
— тодіˮ, рівень порушення дисципліни серед темношкірих учнів суттєво знизився. Загалом до кабінету директора почали викликати значно менше учнів».
Педагоги почали працювати над цим дослідженням. Кетлін Еллвуд, директорка державної школи в Портленді, штат Орегон, 2012 року виявила, що в її початковій школі приблизно 90% учнів, яких відправляли в кабінет директора, були темношкірими, хоча лише 15% учнів школи були афроамериканцями.
Загальнонаціональна тенденція повторює цю закономірність. У 2018 році Рахункова палата уряду США проаналізувала дані державних середніх шкіл та виявила, що темношкірих учнів відсторонювали від занять та відраховували зі школи значно частіше, ніж білих. Аналіз проводили, не беручи до уваги рівня заможності школи та заходів, яких уживали в закладі для підтримки дисципліни. Коли вчителі карали за поведінку кольорових учнів, — особливо, як свідчать дослідження, молодших темношкірих учнів, — вони поводилися жорстокіше, ніж у разі такого самого порушення поведінки білим учнем. Як наслідок, дедалі більше кольорових учнів утрачали дорогоцінний час, який могли провести в класі, — і згодом потрапляли до лав криміналу.
Професори університету Орегону Кент Макінтош та Ерік Ґірван називають такі моменти, пов’язані з дисципліною в школах, «вразливими моментами ухвалення рішень». Вони проаналізували дані порушень дисципліни та показали, що такі моменти часто можна передбачити. Коли вчителі втомилися наприкінці дня чи тижня або зголодніли через пропущений обід, вони з більшою імовірністю зроблять необачне рішення. Деякі моменти характерніші для конкретного класу чи вчителя, однак багато з них справді можна передбачити, як, наприклад, у випадку з дитиною, яка не визнає авторитету вчителя та починає розмовляти в класі.
Макінтош навчив сотні викладачів використовувати тактику «якщо — тоді», і Еллвуд запросила його попрацювати з учителями її школи. Він попрохав скласти детальний план того, як вони реагуватимуть у майбутньому, коли з’явиться спокуса застосувати суворі заходи покарання, та подати свій план чітко й конкретно вголос і на папері. Ідея полягала в тому, щоб створити «амортизатор імпульсів» — затримку між моментом роздратування та рішенням, яким буде покарання.
Припустимо, вчителька усвідомила, що вона була засмучена тими днями, коли пропускала обід й особливо коли діти її перебивали. Тоді вона має скласти попередній план «якщо — тоді» й описати його вголос, наприклад так: «Якщо учень говорить, не дочекавшись своєї черги, тоді я впущу олівець та глибоко вдихну перед тим, як вирішити, що робити». Або ж вона може сказати так: «Якщо якийсь учень починає бешкетувати, тоді я зроблю три кроки назад, заклавши руки за спину».
Після того як у школі Еллвуд взяли за правило використовувати ритуал «якщо — тоді», кількість випадків порушень дисципліни серед темношкірих учнів суттєво зменшилася. Загалом до кабінету директора почали викликати значно менше учнів. Макінтош та Ґірван впроваджують такі тактики в кількох школах США, щоб побачити, чи справді ця стратегія впливає на кількість випадків порушень дисципліни.
Попри те що ця робота перспективна, дослідникам усе ще залишається довести, що тактика «якщо — тоді» успішно працює в класах та школах. Однак такі прості ритуали свідчать про те, що кожен із нас може допомогти собі стати кращим у майбутньому.
Витяг із книжки Біни Венкатараман «Телескоп оптиміста: роздуми про майбутнє в епоху безрозсудності».
Біна Венкатараман викладає в департаменті науки, техніки та суспільства Массачусетського технологічного інституту і є авторкою книжки «Телескоп оптиміста». Вона працювала старшою радницею з питань інновацій щодо зміни клімату в адміністрації Обами.
Пропонуємо далі переглянути виступ Біни Венкатараман на TED Talk:
About the author
Vladislava Savkova — Авторка TEDxKyiv. Проходила стажування на Радіо Свобода та телеканалі «Настоящее время» у Празі. Здобула ступінь бакалавра політології в Карловому університеті. Нині студентка факультету міжнародних відносин Вищої школи економіки у Празі.
