(Не)рівні: 5 історій відомих українок про права жінок
Восьмого березня у світі відзначають Міжнародний жіночий день. Свято — символ боротьби за права жінок, проти сексизму та гендерної дискримінації. І поки українські чоловіки все ще стоять у чергах по квіти, команда TEDxKyiv поговорила про головний подарунок жінкам цього дня — рівність.
Що для вас значить «жіночі права»? Чи є в Україні рівні можливості для обох статей? Чи стикалися ви з дискримінацією? На ці питання відповіли п’ять відомих українок — депутатка Яна Зінкевич, засновниця стартапу Катерина Михалко, бандуристка Марина Круть, підприємиця Юлія Савостіна та правозахисниця Олександра Матвійчук.
Спойлер: боротися ще є за що.
Яна Зінкевич, депутатка, ветеранка, медикиня-волонтерка
Жіночі права — це право на особисте життя, вільні погляди, вибір релігії чи узагалі відмову від неї. Це право на недискримінацію, можливість обирати будь-яку професійну діяльність, а також відсутність медичного примусу. З останнім я особисто стикнулася, коли була вагітна. У зв’язку з моєю травмою, деякі мене переконували не народжувати, мовляв, «ти ж інвалід, як ти це зробиш», але, на щастя, моя лікарка надзвичайно мене підтримала і переконала, що все вдасться.
Утиски прав трапляються завжди й всюди. Доволі часто на ділових зустрічах через мій юний вік, інвалідність, зовнішній вигляд та статус ветеранки виникають дивні реакції. Одного разу під час прийому громадян, попри пояснення моєї помічниці, люди ніяк не могли повірити, що я – власне та депутатка, до якої вони прийшли.
Я також стикалася з випадками медичної дискримінації. Зараз я маю кількох спеціалістів, які мене знають та не ставлять дурних питань. Однак буває, коли у лікарні кажеш, що ти учасниця бойових дій, то можна почути: «Дівчино, чим ти там воювала? П*зд*ю?».
У таких ситуаціях я борюся до останнього, щоб цю людину дисциплінарно покарали за її висловлювання. Спершу роблю зауваження, але якщо цього недостатньо — йду до керівництва. Варто зазначити, що в таких ситуаціях я ніколи не кажу, що я депутатка – так значно легше побачити, що насправді коїться у тому чи іншому закладі.
Я вважаю, що в Україні існує проблема рівності. Це можна оцінити навіть по реалізації прав жінок у депутатському корпусі. Наразі у Верховній Раді 22% жінок. Щоправда, це і так чималий поступ порівняно із минулим роком, коли цей показник становив лише 11%. На місцевому рівні ситуація різниться. Звісно, серед сільських голів/голів ОТГ зустрічаються жінки, але їх все одно меншість.
У відділку жінку починають переконувати не писати заяву. Кажуть «ти ж сама її забереш за два дні!». Ну звісно ж забере, якщо кривдник залишається жити на одній території із жінкою і, можливо, дитиною.
Також зараз суттєво збільшилася кількість звернень щодо домашнього насилля, проте залишаються великі проблеми у системі поліції, превентивності заходів та адекватній реакції на самі звернення. Буває так, що у відділку жінку починають переконувати не писати заяву. Кажуть «ти ж сама її забереш за два дні!». Ну звісно ж забере, якщо кривдник залишається жити на одній території із жінкою і, можливо, дитиною.
Ставлення до жінок в українському суспільстві таки поступово змінюється, хоча й не дуже швидко. Тут впливає безліч факторів: війна, криза, коронавірус – людям не стає сил думати чи аналізувати щось окрім базових потреб.
Попри це, я хочу побажати жінкам бути сильними та ніколи не здаватися. Навіть якщо всі «проти» — потрібно завжди стояти на своєму. Я за свій недовгий вік пережила численну кількість дискримінацій. Зокрема, на війні. Зміни не завжди бувають швидкі, але наше суспільство поступово трансформується і перетворюється з підлітка на дорослу особистість.
Юлія Савостіна, журналістка, підприємиця, засновниця проєкту Made in Ukraine та бренду «SlowWear by Savostina»
У мене складні стосунки з жіночими правами. Я була журналісткою і змагалася на інтелектуальному полі з чоловіками, яких у цій професії прийнято вважати надійнішими та працездатнішими. Я одразу позиціювала себе передусім як професіоналку – ставала в один ряд з чоловіками та працювала без жодних потурань. Та одного разу я вирішила їхати на війну в Грузію, але замість мене відправили хлопця — просто тому, що він хлопець. Так замість військової журналістки, я стала економічною.
В Україні існує дуже серйозна проблема з рівністю. Ба більше, цькування молодих дівчат, які прагнуть рівноправності, влаштовують здебільшого не чоловіки, а жінки старшого покоління. Вони нам віками вкорінюють думку про те, що спершу ти — квіточка, потім берегиня роду, а згодом прислуга для чоловіка. Такі старші жінки переконані, що найголовніше — це чоловік, і сенс твого життя — утримати його. Це абсолютно тваринний страх. У моєму оточенні такого немає, але я дуже багато їжджу регіонами й спостерігаю таку модель мислення.
З іншого боку, ставлення до жінок таки змінюється, хоча й досить повільно. Наприклад, одна молода дівчина розповіла, що на її металургійному заводі жінки хотіли заробляти на рівні з чоловіками. Але проблема у тому, що чоловік може вийти у другу зміну й отримати за неї подвійну платню, а жінка — ні. Усе через трудове законодавство, укладене ще за царя Панька. Це навіть не питання охорони здоров’я, а вибору, якого жінка елементарно позбавлена.
Я б побажала жінкам розширити своє мислення. Насправді сьогодні, у 2021 році, ми маємо небачені раніше права та можливості. Жінка може бути утриманкою, домогосподаркою, матір'ю, якщо вона цього хоче. Та водночас має можливість стати главою держави чи зробити власний бізнес і стати мільярдеркою. У чоловіків, на відміну від нас, такої свободи вибору немає. Тож не зрадьте її й обов'язково нею скористайтеся.
Жінка може бути утриманкою, домогосподаркою, матір'ю, якщо вона цього хоче. Та водночас має можливість стати главою держави чи зробити власний бізнес і стати мільярдеркою.
Марина Круть, бандуристка, співачка, композиторка
Жіночі права — це передусім знання цих прав. Часто, коли постає питання фемінізму чи прав жінок, ми стикаємося із хибним патріархальним стереотипом про дівчину, яка просто «зла на себе та увесь світ», у неї неголені ноги та характерна для чоловіків поведінка. Утім, це помилкове уявлення. Воно показує, що ми нічого не знаємо про фемінізм. Наприклад, в оточенні, де я виросла, про права жінок взагалі не говорили. Лише зараз ситуація почала поступово змінюватися.
Здавалося б, музична сфера — це прогресивна ніша, але навіть тут стикаєшся з певною гендерною дискримінацією. Жінка вперше взяла до рук бандуру лише у минулому столітті! До цього існував архаїчний стереотип, що це виключно справа чоловіків.
Світ змінився. Тепер, з одного боку, у професійних навчальних закладах, на кшталт музичних коледжів, шкіл та консерваторій, здебільшого навчаються жінки. Навіть співвідношення тих, хто зараз грає на цьому інструменті складає приблизно 80% жінок проти 20% чоловіків. Хоча раніше ці показники були протилежними. Це, ймовірно, пов'язано зі змінами патріархального устрою суспільства – жінки перестали лише стояти біля плити та почали займатися різними цікавими професіями.
З іншого боку, в Україні існує Національна капела бандуристів і до неї не пускають грати жінок. Чому на державному рівні не існує жодної такої жіночої капели? Таким чином після закінчення навчання бандуристки мають можливість хіба що викладати у школі чи консерваторії, грати у різних колективах, але такої перспективи, як національна капела у нас немає.
Жіночі права – це коли щиро можеш сказати, чого ти хочеш і що тобі не подобається. Коли відстоюєш свої кордони й це не набуває жодного відтінку – ні хорошого, ні поганого.
В Україні є проблеми з рівністю. Поглянути навіть на мою маму: ніколи не було такого, щоб вона не приготувала їсти, навіть якщо вона втомлена чи їй не хочеться. Нікого не цікавить, що жінка зазвичай виконує більший обсяг роботи, ніж є у чоловіків. До того ж вона ще й має бути пристрасною коханкою, доглядати за собою, заробляти гроші та розвиватися. Ось вам і джерело нервових зривів.
Жіночі права – це коли щиро можеш сказати, чого ти хочеш і що тобі не подобається. Коли відстоюєш свої кордони й це не набуває жодного відтінку – ні хорошого, ні поганого. Чим чіткішими стають наші кордони, тим краще. Щоправда, досягти цього можна лише з досвідом та усвідомленням своїх прав: де вони починаються та де закінчуються.
Катерина Михалко, технологічна підприємиця
Для мене жіночі права — це передусім права людини, її свободи та межі відповідальності. Право кожного громадянина на рівність можливостей та насамперед освіту.
Особисто я не стикалася з утиском прав. Однак це зовсім не означає, що цієї проблеми в Україні не існує. Можливо, мені просто пощастило. Я працювала у галузі інновацій, розробок та стартапів, а згодом перейшла в соціально-політичну сферу. Усі ці галузі вважаються чоловічими, але попри це, я не мала проблем з дискримінацією. Це свідчить про те, що у будь-якої дівчини є можливість будувати свою кар’єру у цих напрямках і досягати успіхів.
Інколи люди ухвалюють державні рішення, базуючись на своїх уявленнях про певні речі, а не на дослідженнях. Наприклад, у регіонах був соціальний проєкт для професійного розвитку дітей. Автори ідеї очікували, що дівчатка робитимуть щось своїми руками, але насправді вони хотіли навчитися грати у баскетбол. Їхньої думки банально не запитали.
Запит на рівність та «women’s empowerment» повинні здійснюватися насамперед через ставлення жінок до самих себе. Ми очікуємо від чоловіків певних дій, але все в наших руках. Водночас важливо звертати увагу на те, чи готові жінки віддавати чоловікам сфери відповідальності, до яких самі звикли. Щоб подолати цю проблему, потрібно разом інтегруватися та об'єднуватися.
Нам варто виховувати у дівчат бажання робити свою кар'єру та бути конкурентоспроможними. Звісно, соціальні бар'єри існують. Проте якщо людина вірить сама у себе, то хай там що трапиться на її шляху — вона ніколи не зупиниться.
Потрібно перестати бачити навколо себе ворогів, перейматися тим, що подумають інші та боятися, що в тебе нічого не вийде. Варто розуміти, що у жінок і чоловіків є спільна проблема, пов'язана з гендером. Мені б хотілося, щоб люди сприймали цю проблему як заклик до об'єднання, а не змагання за звання найсильнішого. Тому що права жінок, як і чоловіків, — це права людини. Тож варто припинити розділяти це питання на дві різні теми.
Олександра Матвійчук — правозахисниця, координаторка громадської ініціативи «Євромайдан SOS», голова правління ГО «Центр Громадянських Свобод»
Для мене права жінок — це передусім боротьба жінки за право називатися людиною і мати всі права, закріплені міжнародними стандартами. Саме ця думка лунала 8 березня 1857 року, коли робітниці-текстильниці вийшли на демонстрацію в Нью-Йорку з вимогою рівної заробітної платні. Та навіть у наш час жінки змушені відстоювати це право.
Найгрубші порушення прав людини я відчула під час Революції Гідності, коли влада обмежувала свободу мирного протесту. Як жінка я зазнавала дискримінації у спілкуванні з високопосадовцями-чоловіками «старої школи»: коли у них закінчувалися раціональні аргументи, вони намагалися «грати» на тому, що я жінка.
Ми живемо в країні транзитної демократії. Цей непростий перехідний період затягнувся: ми ніби в літаку, який проходить зону турбулентності, а проблема рівності — одна з її складових. Щоб вийти з цієї зони, нам потрібно завершити розпочате 7 років тому під час Революції Гідності. А саме — побудувати ефективні інституції.
Я певна, що українське суспільство отримає потужний потенціал, коли жінки візьмуть на себе лідерство та відповідальність за суспільні зміни.
Наведу приклад раціонального підходу до питання рівності. Тривалий час вважалося, що у жінок менше здібностей до математики. Однак, група вчених дослідила співвідношення результатів іспитів з математики та рівень розвитку суспільств, де вони проводилися. Аж раптом виявилося, що у країнах, де гендерна рівність забезпечена, різниці у результатах учнів обох статей майже не було. Ба більше – в Ісландії дівчата мали вищі бали з математики, ніж хлопці.
Я певна, права жінок в українському суспільстві будуть захищені, коли їх відстоюватимуть чоловіки. Вони повинні зрозуміти, що це дуже несправедливо й економічно невигідно – викидати жінку із суспільно-політичного життя. Ми багато втрачаємо від того, що відмовляємо їй у праві будувати своє життя без культурних рудиментів й нав'язаних стереотипних ролей. Державна політика має змінитися із декларації на реальні дії щодо гендерної рівности. Люди мають ставитися з повагою як до вибору жінки бути берегинею родинного вогнища, так і до її бажання бути войовницею.
About the author
Vladislava Savkova — Авторка TEDxKyiv. Проходила стажування на Радіо Свобода та телеканалі «Настоящее время» у Празі. Здобула ступінь бакалавра політології в Карловому університеті. Нині студентка факультету міжнародних відносин Вищої школи економіки у Празі.
