Україна без сміття: Євгенія Аратовська про заборону пластикових пакетів, сортування та екосвідомий бізнес
Влітку Верховна Рада заборонила продаж пластикових пакетів в усіх точках торгівлі та сфері обслуговування. Нові правила почнуть діяти з 2022 року. Поки український бізнес готується до нової екореальності, TEDxKyiv поговорив із головою екологічної організації «Україна без сміття» Євгенією Аратовською.
Чи дійсно пакети зникнуть з супермаркетів? Чому в Україні досі не побудували сміттєпереробних заводів? Чим українці можуть пишатися у питанні екології? Як відправити сміття на сортування кур’єром? Про це і не тільки читайте у матеріалі TEDxKyiv.
Україна без сміття — це українська громадська організація, яка впроваджує культуру сортування побутових відходів в Україні та поширює ідеї соціального підприємництва у цій галузі. Заснована 2015 року. Наразі організація має також ряд освітніх проєктів, надає експертну підтримку ЗМІ та державним інституціям, проводить екологічний аудит бізнесу.
Євгеніє, чи стане закон про заборону пластикових пакетів кінцем епохи пластику в Україні?
Глобально питання сміття цей закон не вирішить. Однак, він дуже яскраво демонструє тренди в суспільстві й те, наскільки українцям наболіло це питання. Це класний прецедент: депутати ухвалили стратегічно важливий закон попри те, що він не несе економічного зиску. Тому саму ініціативу я оцінюю позитивно.
У період імплементації державі треба буде пильнувати за торговими мережами, ринками та магазинами. Зокрема треба зрозуміти, чи здатен обраний орган контролю, Держспоживслужба, ефективно виконувати свою функцію, бо якщо держава буде не в змозі проконтролювати та притягнути порушників до відповідальності, закон не матиме сенсу.
Чи готовий бізнес до таких змін? Чи не стане закон для них тягарем?
Варто для початку розділити бізнес на великий та дрібний.
Великий бізнес ніколи не витрачає гроші на закупівлю пакетиків: їх вартість завжди закладена у вартість товарів. Було б дивно, якби бізнесмен щось закупив, а потім не повернув собі ці витрати. Та ж історія і з біорозкладними пакетами: так, вони дорожчі, але не настільки, щоб це помітив споживач. У великому ритейлі вже є прецеденти, коли безоплатно поширюють пакети на основі крохмалю. Наприклад, так роблять у мережі «Сільпо». І навіть мережа невеликих крамниць «Коло» теж виготовила біопакети з атрибутикою від «Україна без сміття». Я вважаю, що з великим бізнесом вже немає потреби працювати: вони вже готові, бо усвідомлюють, як їх екологічність впливає на репутацію, на цінність бренду та на лояльність клієнтів.
Складніше говорити про малий бізнес, бо це вже певна культура: бабусі купують цілі стоси з пакетами, йдуть торгувати й безкоштовно роздають їх. Вони вважають цю «безкоштовність» ознакою хорошого сервісу, і пояснити їм, чому це не так, і чому їх за це будуть ще й притягати до відповідальності — оце я вважаю справжнім викликом. У суспільстві сьогодні не вистачає якісного дискурсу саме з такими дрібними підприємцями.
Розберемося з термінологією. То сміття чи відходи?
Це цікаве запитання, я його дуже люблю. Насправді ми ніколи не викидаємо сміття. Слово «сміття» — ментальна конструкція в нашій голові. Якщо придивитися, то на звалища йдуть матеріальні ресурси: макулатура, склобій, цінні пластики, метали, текстиль, деревина, органічні харчові відходи. Хіба це сміття?
Я радше ось так відповім на це питання: ми споживаємо товари з певним терміном придатності, і коли товар закінчується або псується, його пакування чи вміст стає відходом. Правильно називати це відходом, бо відходи — це проміжна стадія, після якої вони стають або сміттям, або цінними вторинними ресурсами.
Сміттям ми називаємо відходи, які не хочемо перетворювати на вторинні ресурси. Це така зручна форма, якою можна обізвати відходи, щоб дати собі право їх викинути.
Чи багато українців сортує сміття?
Мені важко виміряти цей показник. Я точно певна, що багато людей знають про сортування: 60-70% населення України. А ось з практикою складніше. Для роздільного збору сміття потрібна доступна інфраструктура сортування: вона має бути зрозумілою, розташованою неподалік будинку і правильно обслуговуватися. Лише тоді людина відчуватиме, що робить хорошу справу й матиме позитивні емоції від сортування.
З інфраструктурою у нас все дуже погано: її або немає, або вона дійсно руйнує віру людей у справу. Наші комунальні служби часто безвідповідально змішують сортовані й несортовані відходи разом. Це одразу демотивує людей.
Лише невелика кількість людей усвідомлено не викидає сміття просто так. Вони чітко розуміють наслідки для довкілля, і вважають, що їхній внутрішній спокій коштує більше, ніж зусилля, час і гроші, які вони витрачають на візит до станції сортування. Навіть якщо для цього треба їхати на інший край міста.
Як змінилася динаміка сортування з дня відкриття першої станції «України без сміття» у 2017 році?
Перша наша станція була в підвалі й мала площу лише 80 м2. У перші два тижні роботи до нас приходило декілька людей на день. Потім — 20. Тоді нам здавалося, що це дуже багато.Через рік ми переїхали в іншу станцію, де було вже майже 300 м2. Сюди до карантину у вихідні приходило і 500 людей на день, а у будні — 150-200. Це вже був максимум для нашого простору. Якби до нас приходила тисяча людей за день, вони розчарувалися б, що не можуть комфортно користуватися нашими послугами, бо місця на всіх було б замало.
В Україні досі немає сміттєпереробних заводів, хоча ще зі «сміттєвої кризи» 2017 року Львів, Київ, Полтава, Харків та Мукачево наввипередки заявляють, що перший такий завод буде саме у них. Чому так?
Насправді зацікавлених інвесторів в Україні багато. Але перешкода у тому, що ми економічно не готові до такої моделі управління відходами.
По-перше, в Україні надто низький податок на захоронення сміття — всього 5 грн за тонну. По-друге, у тариф на вивезення сміття не враховано операцію з його обробки – сьогодні ми сплачуємо лише за збирання і логістику сміття. Грубо кажучи, ми платимо за те, щоб наше сміття поїхало з-під будинку і забруднювало якесь інше місце.
А от опція обробки передбачає вивезення сміття з-під будинку не одразу на звалище, а спочатку на завод. Ця послуга є дорогою: інвестори оцінюють свої витрати на обробку однієї тонни змішаних відходів у 30-80 євро за тонну, а це суттєве подорожчання у щомісячному підсумку. Наприклад, у Києві у великих житлових комплексах зараз за послугу вивезення сміття сплачують 60-100 грн, у маленьких містечках 15 грн. Якщо додати вартість оброблення сміття на спеціальному заводі у тариф, ціни зростуть щонайменше до 150-200 гривень.
Отож, виникає така ситуація: великий інвестор заходить в громаду і говорить, що збудує завод, але для цього треба підвищити ціни. Тоді починається: «На воду ціни підняли, на електрику підняли, ще й за сміття хочете підняти?». Виникне соціальна напруга. І поки що у нас немає сильних державних лідерів, які переконали б населення у необхідності такого кроку. Міські голови мовчать, пересиджують тихо свої 4 роки каденції та сподіваються, що люди їх знову переоберуть, а погіршення екологічного стану не помітять.
Чим Україна може пишатися у контексті турботи про екологію, крім вищезгаданого закону?
Насамперед тим, що у нас саме громадськість штовхає виконавчу владу і депутатів до змін, а не навпаки. У розвинутих країнах стратегічні рішення щодо захисту довкілля ухвалювали урядовці. У нас все навпаки: рішення ухвалює суспільство. Як результат, влада починає прислуховуватися до нас. Від громадськості депутати отримують аналітику та масив даних щодо екології та поводження з відходами. Вони чують позицію профільних організацій, порівнюють її з доповідями від лобістів. Якщо дані не збігаються, то уряд та депутати починають розмірковувати й відділяти правду від вигадки. Завдяки цьому ухвалюють більш зважені рішення. Раніше такої можливості не було. Тому я вважаю, що українці надзвичайні в цьому плані.
«Україна без сміття» є вагомою частиною цього змінотворчого руху. Завдяки якісній і зрозумілій комунікації, освітнім проєктам та адвокації виросла спільнота небайдужих українців і зміцнився голос громадськості у питаннях захисту довкілля. Проте, якби не було потужних колег, нам не було б на кого спиратися і нас було б легко дискредитувати.
Як «Україна без сміття» пережила карантин?
Звичайно, перелякалися спочатку. Ми дуже залежні від відвідувачів станції та фінансових внесків. На карантині люди не могли приїхати на станцію, менше витрачали гроші через невизначеність з роботою.
Попри це, ми подумали й зрозуміли, що зараз ідеальний час для того, щоб запровадити ініціативу, про яку ми мріяли вже давно — кур’єрський сервіс «України без сміття». Мова про таку послугу: вторсировину у людей прямо з дому забирає спеціальна машина і везе на сортувальну станцію. Раніше ми боялися це реалізувати, бо не були впевнені, що люди віддаватимуть нам чисті відходи й ми не зможемо забрати їх на станцію через неприємні запахи. Сортувальники просто не працюватимуть у таких умовах й підуть. Але під час карантину ми усвідомили, що іншого виходу немає.
Ми запустилися буквально за два дні й одразу відчули підтримку. Багато людей сказали, що це чудова ідея, про яку вони мріяли навіть до карантину. Ба більше – вони готові за це платити. Страхи не справдилися: сировина була чистою, неприємних випадків майже не було. Це стало цікавим досвідом ще й тому, що у проєкт залучили всю команду. Я, наприклад, працювала штурманкою: керувала маршрутом і телефонувала людям, яким треба було спуститися до автівки з пакетами. А операційна директорка була водійкою вантажного автомобіля. У інший день керівник станції її підміняв, а його помічник був штурманом. Дівчатка, які в офісі працювали в SMM та над освітніми проєктами, взяли на себе функцію call-центру.
Заявок було дуже багато і це нам допомогло вийти з карантину з плюсом – і щодо обігу і щодо команди: ми взяли на роботу додаткових менеджерів. Нині ми розробляємо мобільний застосунок для цієї послуги, аби зробити її ще зручнішою. До карантину здається, що нічого не вийде, знаходиш відмовки. А потім починаєш працювати й все вдається. Запустили новий проєкт і отримали результат.
З послабленням карантину рівень замовлень впав, а тому дуже важливо мати сортувальний простір офлайн. Люди люблять спілкуватися, фотографуватися у нас на станції й приїжджати туди з дітьми, щоб показувати їм культуру сортування.
Торік ваш проєкт співпрацював з великими брендами, серед яких «Danone», «Raketa» та «Adidas». Що спонукає бренди до колаборації з екологічними організаціями — мода чи нові стандарти у бізнесі?
Думаю, тут діє низка факторів. По-перше, сучасні бренди, особливо міжнародні, розуміють, що їх технології виробництва передбачають витрати цінних ресурсів, енергії та вироблення відходів. Технологічно не всі можуть змінити підхід просто зараз. Тому поки вони міняють процеси та шукають інновації, свідомо прагнуть поліпшувати ситуацію через проєкти з громадськими організаціями та ініціативами. Так вони можуть трохи нівелювати свій негативний вплив на довкілля. Наприклад, викиди CO2 можна нівелювати висадкою великої кількості дерев.
По-друге, бренди в такий спосіб завойовують лояльність покупців. Споживач хоче чути, що та чи інша компанія турбується про нього і довкілля. Бренди відповідають очікуванню й інвестують кошти в «зелені» проєкти майже як у маркетинг і рекламу.
По-третє, я думаю, що бренди хочуть отримати інвестиції або вигідні зелені кредити під 3-4% річних. Умовою для такого кредиту якраз є наявність кейсів у сфері захисту довкілля.
Які амбітні цілі має «Україна без сміття» на залишок 2021 року?
На 2021 рік у нас була амбітна ціль запустити сортувальну лінію. І ми це зробили! Ще у планах започаткувати спеціальні корпоративні волонтерські вечірки: команди з офісів приходитимуть і сортуватимуть сміття разом із працівниками нашої станції. Ми хочемо зробити це драйвово – з музикою і розвагами. Щоб людина і допомогла, і відпочила, і отримала цікавий досвід. Також у планах відкрити велику сучасну станцію на Лівому березі. Зараз тривають перемовини, узгоджуємо кошторис. У нас вже є донор на будівельні роботи. Водночас розв'язуємо проблему з орендою: у Києві мало складів, тож орендна плата дуже висока. Ми довго шукали концепт, з яким нам не доведеться витрачати всі наші гроші й прибутки на приміщення. Тому ще цьогоріч ми запустимо проєкт франшизи. Плани просто наполеонівські!
На вашу думку, чи може Україна повністю позбутися пластику?
По-перше, я не вважаю пластик поганим і таким, чого варто позбуватися. Адже проблема не в самому матеріалі, а в нашому безвідповідальному ставленні до нього. Раніше людям необхідні були бивні тварин, щоб просто зробити собі ґудзик; у нас ще відносно нещодавно не було ґумових рукавичок, чобіт, жіночих панчіх, та іншого подібного одягу. Пластик допоміг розвинути сотні корисних технологій і покращив комфорт нашого життя.
Схожа історія була з винайденням двигуна спалювання: завдяки йому з'явилася залізниця, а вона дала поштовх до розвитку багатьох інших сфер. У якийсь момент до людей прийшло розуміння, що спалювання вугілля — це надзвичайно брудна справа для довкілля, адже засмічується повітря, а люди починають хворіти. Тому зараз ця технологія трансформувалася, і ми з вами маємо електричні транспортні засоби. Тож це просто питання часу — коли технології еволюціонують до максимально безпечного рівня.
Щодо пластиків – все ще простіше: їх не варто ненавидіти, боятися та повністю позбуватися. Доцільніше шукати відповідь на питання «як не дати пластику безконтрольно потрапляти у довкілля?». Якщо сміття не викидати собі під ноги чи на звалища, а утилізувати й переробляти, то воно перестане бути загрозою.
About the author
Diana Stylik — Авторка TEDxKyiv та перекладачка. Навчається на рекламіста у Києвському національному університеті ім. Тараса Шевченка і мріє об'їздити весь світ. Волонтерка БО "Teenergizer" та ГО "Екодія".
