Історія С’ю Кліболд — мами 17-річного стрільця зі школи "Колумбайн"
Востаннє С’ю Кліболд почула голос сина, коли він йшов до школи і сказав лише коротке "Бувай". Саме цього дня в школі "Колумбайн" її син Ділан Кліболд та його друг Ерік Харріс вбили 12 школярів і вчителя, а також поранили понад 20 людей, після чого покінчили життя самогубством. Це сталося 20 квітня 1999 року.
Як це — бути матір’ю людини, яка вбила інших
Після цієї трагедії люди постійно запитували С’ю: "Як ти могла не знати? Що ж ти за матір?" Сама С’ю визнає, що навіть десятки років потому продовжує ставити собі ці ж самі питання.
До стрілянини я гадала, що я хороша мама. Я допомагала стати своїм дітям турботливими та відповідальними людьми. Це було найголовнішим у моєму житті, але трагедія в "Колумбайні" довела, що я виявилася нікчемною матір’ю. Ми з чоловіком були єдиними людьми, які знали і любили Ділана понад усе. Якщо хто і міг знати, що з ним відбувається, це повинна була бути саме я. Але я не знала.
Мені знадобилися роки, щоб прийняти дії свого сина. Жорстока поведінка, яка визначила кінець його життя, показала, що він був зовсім не тою людиною, яку я знала.
Мені знадобилися роки, щоб прийняти дії свого сина. Жорстока поведінка, яка визначила кінець його життя, показала, що він був зовсім не тою людиною, яку я знала.
(Джерело: iknigi.net)
Багато років після трагедії я поринала в спогади, намагалась з'ясувати, де ж саме я припустилася помилки. Але легких відповідей і точного пояснення не було. Усе, що я можу натомість — лише поділитися своїми припущеннями; тим, що мені вдалося з'ясувати”.
Мати Ділана, розповідає історію свого життя після теракту в школі “Колумбайн”
С’ю називає трагедію 1999 року хвилею, яка накрила місцеве життя. Суспільству знадобилося чимало часу, щоб повністю усвідомити те, що трапилося.
Жахливість цієї трагедії полягає не тільки в тому, скільки людей було вбито і поранено. Насправді неможливо оцінити психологічний удар, якого зазнав кожен, хто перебував у тій школі, а також ті сміливці, які рятували людей. Неможливо виміряти глибину трагедії, подібної до того дня в "Колумбайні". Особливо, коли це може стати прикладом для тих, кому захочеться коли-небудь зробити щось подібне.
При спілкуванні з людьми, які не знали С’ю до стрілянини в "Колумбайні", перед нею постають три складні теми.
Тема перша — прощення
Коли я входжу до приміщення, я ніколи не знаю, чи є немає тут того, хто втратив близьку людину через вчинок мого сина. Я визнаю, що для мене це велике страждання, тому я щиро і від усього серця благаю прощення
Тема друга – співчуття
Коли я називаю смерть сина суїцидом, я не намагаюся применшити жорстокість його вчинків, я хочу зрозуміти, як його суїцидальні думки могли призвести до вбивства інших людей.
Та я також прошу про розуміння і навіть про співчуття, коли говорю про смерть сина як про самогубство.
Та я також прошу про розуміння і навіть про співчуття, коли говорю про смерть сина як про самогубство.
За два роки до смерті Ділан написав, що різав себе. Він був в агонії і вже тоді мав думки про самогубство. Про це С’ю дізналася лише після трагедії в "Колумбайні".
С’ю перечитала чимало спеціальної літератури, спілкувалася із фахівцями, і зрештою дійшла висновку, що причетність Ділана до стрілянини була спричинена НЕ бажанням вбивати, а бажанням померти самому.
Тема третя – психічне здоров’я
Я в жодному разі не хочу культивувати непорозуміння, яке вже склалося навколо психічних захворювань.
Проте ті, хто покінчив життя самогубством, приблизно в 75-90% випадків, мали певне психологічне захворювання.
Людям з постійним відчуттям страху, злості чи відчаю рідко надають потрібне лікування аби принаймні підтримку. Зазвичай на них зважають лише коли помічають неадекватну поведінку.
Проте ті, хто покінчив життя самогубством, приблизно в 75-90% випадків, мали певне психологічне захворювання.
Людям з постійним відчуттям страху, злості чи відчаю рідко надають потрібне лікування аби принаймні підтримку. Зазвичай на них зважають лише коли помічають неадекватну поведінку.
Навіщо Ділан Кліболд скоїв теракт?
Мати Ділана хотіла зрозуміти, що відбувалося в голові її сина перед смертю. Вона шукала відповідь в інших людей, чиї близькі також скоїли самогубство, або пережили власну суїцидальну кризу чи спробу самогубства.
Одна з найцінніших розмов відбулася з колегою, яка випадково почула мою розмову з кимось на роботі. Тоді я сказала: "Ділан не любив мене, якщо він скоїв настільки жахливий вчинок”. Пізніше ми з цією колегою залишилися наодинці, вона перепросила, що підслухала розмову, але сказала, що я неправа.
Вона розповіла, що в молодості, коли була матір'ю-одиначкою з трьома маленькими дітьми, вона поринула у сильну депресією та одного дня спланувала самогубство. Колега переконувала мене, що вона любила своїх дітей понад усе на світі, але через депресію була впевнена, що їм буде набагато краще без неї.
Вона розповіла, що в молодості, коли була матір'ю-одиначкою з трьома маленькими дітьми, вона поринула у сильну депресією та одного дня спланувала самогубство. Колега переконувала мене, що вона любила своїх дітей понад усе на світі, але через депресію була впевнена, що їм буде набагато краще без неї.
Як людина зважується на самогубство?
Зі слів своєї колеги та інших людей, що були за крок до самогубства, С’ю зрозуміла: ми не вирішуємо і не обираємо свідомо, покінчити життя самогубством чи ні.
Коли в людей виникають нав'язливі думки про самогубство, вони потребують термінової медичної допомоги. Розум таких людей затьмарений, а здатність до самоаналізу геть втрачена. Їх почуття спотворені сильним болем, через який вони сприймають реальний світ. Деякі люди можуть дуже добре приховувати цей стан, і часто в них є на те вагомі підстави. Постійні суїцидальні думки та планування самогубства — симптоми патології, яку необхідно виявити і вилікувати до того, як життя буде втрачене.
Не зовсім самогубство
Смерть Ділана не була самогубством у чистому вигляді, бо разом із своїм життям він забрав 13 інших. Для матері Ділана було вкрай важливо зрозуміти, як думки про суїцид перетворилися на реальну стрілянину в школі.
Скоріш за все, у Ділана була затяжна депресія. Серед його особистих рис можна виділити перфекціонізм і самовпевненість, а це означає, що він не став би звертатися по допомогу. Деякі шкільні ситуації збудили в ньому відчуття приниження, образи та злості. До того ж у нього були складні стосунки з одним хлопцем, домінантним і одержимим думками про вбивство.
На піку цього вкрай вразливого і крихкого періоду життя Ділан отримав доступ до зброї. Для 17-річного підлітка виявилося занадто легко купити її нелегально, без відома та згоди батьків.
Почуття провини, рак і панічні атаки
Те, що зробив Ділан в той день, розбило моє серце. Сильний біль заволодів моїм тілом і розумом. За два роки після стрілянини у мене виявили рак грудей, а ще через два роки з'явилися психічні проблеми.
Крім нескінченного смутку С’ю Кліболд майже до смерті боялася зіткнутися з родичами когось з убитих Діланом людей.
Я боялася ввімкнути новини і почути, що мене назвуть жахливою матір'ю та жахливою людиною. У мене почалися панічні атаки. Перший приступ стався через чотири роки після стрілянини, коли я готувалася до слухань і повинна була зустрітися з сім'ями жертв віч-на-віч. Другий напад почався через шість років, коли я вперше готувалася читати промову про вбивства-суїциди.
Обидві атаки С’ю тривали декілька тижнів. Вони виникали будь-де: у супермаркеті, на роботі, навіть під час читання книги в ліжку.
Мій мозок раптом зациклювався на страшних думках і не важливо, як сильно я намагалася заспокоїтися та переконати себе це припинити. Нічого не виходило. Виникало відчуття, що мій мозок мене вбиває. Саме в той період я стала “адвокатом” психічного здоров'я.
Йшов час, С’ю проходила терапію, медикаментозне лікування та більше піклувалася про себе. Згодом життя почало повертатися до нормального, наскільки це можливо, ритму.
Згадуючи ті події, я можу уявити, як мій син перетворився на “розлад”. Це відбувалося протягом приблизно двох років, а це достатній термін, щоб встигнути допомогти. Якби тільки хтось знав, що він цього потребує. Щоразу коли хтось запитує мене, як я могла не знати, це ніби удар під дих. У самому питанні криється осуд, і він повертає моє почуття провини, якого я, очевидно, ніколи не зможу позбутися.
Хіба любов близьких не здатна запобігти самогубству?
Якщо б любові було достатньо, щоб зупинити людину від заподіяння собі шкоди, самогубств майже не було б. Але любов – це ще не все.
За статистикою суїцид — друга після ДТП причина смерті людей віком від 10 до 34 років.
Я знаю, що житиму з цією трагедією, з цими численними трагедіями до кінця свого життя. Я знаю, багато хто вважає, ніби моя втрата незрівнянна з втратами інших сімей. Я також знаю, що всі мої зусилля не зроблять життя цих людей легшим. Я усвідомлюю, деякі думають, що я не маю права навіть на страждання, а лише на існування у вічному каятті.
Ми не в змозі зрозуміти і проконтролювати все, що відчувають наші близькі. Хибна думка, що вони ніколи не нашкодять собі або кому-небудь, може відволікти від того, що лежить на поверхні. І коли стається найгірше – потрібно навчитися прощати самих себе за незнання, за непоставлене вчасно питання, за відсутність правильного лікування. Завжди потрібно припускати, що люди поруч можуть страждати — незалежно від того, що вони говорять та як поводяться.
Ми не в змозі зрозуміти і проконтролювати все, що відчувають наші близькі. Хибна думка, що вони ніколи не нашкодять собі або кому-небудь, може відволікти від того, що лежить на поверхні. І коли стається найгірше – потрібно навчитися прощати самих себе за незнання, за непоставлене вчасно питання, за відсутність правильного лікування. Завжди потрібно припускати, що люди поруч можуть страждати — незалежно від того, що вони говорять та як поводяться.
Матеріал адаптовано та підготовлено на основі виступу С’ю Кліболд на TED.
About the author
Marharyta Hlebska — Авторка TEDxKyiv та студентка факультету «Реклама та брендінг» в університеті Сівітас в Варшаві. Організаторка онлайн-навчання в Школі бізнес-коучингу. Хобі: виготовлення свічок, йога.
