Гнітять важкі спогади? Напишіть про них
Дозвольте дещо у вас запитати. Чи доводилося вам шкодувати, що ви не розповіли про щось побачене чи пережите?
А чи траплялася вам ситуація, про яку ви мовчали, хоча мали б розповісти?
Мене цікавить саме дія – різниця між пасивним спостереженням та усвідомленням себе як свідка подій. Коли я кажу «засвідчити щось» – маю на увазі саме записати те, що ви бачили, чули або відчували. Запис — найголовніша частина процесу. Він фіксує спогад, підтверджує його реальність.
Один із найкращих прикладів в історії письмових свідчень — спогади Анни Франк в її щоденнику. Вона просто писала про ув’язнення та про те, що відбувалося з її сім’єю. Завдяки цим записам ми знаємо про долю цієї родини в один із найгірших періодів світової історії.
Ви теж можете писати і таким чином засвідчувати власні спогади. Я розповім вам про вправу, яку я виконую з багатьма своїми студентами в коледжі: майбутніми інженерами, техніками, сантехніками — як бачите, аж ніяк не письменниками. Ми використовуємо її, щоби розповісти те, про що звикли мовчати. Це спосіб звільнитися від наших тягарів.
Потрібно виконати лише три прості кроки.
Сакіна Гофлер — письменниця та студентка докторської програми з англійської мови Університету Цинциннаті. Раніше працювала хімічною інженеркою при Міністерстві оборони США. Сповідує ідею поєднання мистецтва з повсякденним життям.
Крок 1. Зануртеся у важкі спогади та запишіть результати
Я даю своїм студентам початок речення — «одного разу/якось» — і прошу продовжити його ситуаціями з життя, коли студенти щось пережили, почули чи побачили, а також випадки, коли могли щось сказати чи втрутитися, але не зробили цього. Я прошу їх якнайшвидше скласти цей список.
Щодо мого особистого досвіду – більшість моїх важких ситуацій пов’язані із тим, що я мусульманка і ношу хіджаб.
Для прикладу ділюся своїм списком:
- одного разу (це було через кілька місяців після теракту 11 вересня) двоє хлопців, побившись об заклад, штовхнули мене;
- одного разу ми з сестрою гуляли містом, і якийсь чоловік плюнув на нас і назвав терористками;
- якось, коли я ще вчилася в середній школі, кілька трохи старших за мене дівчат одружилися з чоловіками, вдвічі старшими за них;
- одного разу мій друг наставив на мене пістолет;
- одного разу я пішла на прощальний ланч до колеги, і один із керівників, «велике цабе», упродовж 45 хвилин принизливо допитував мене щодо мого походження.
Були й випадки, коли я сама спостерігала несправедливість, але не втрутилася. Наприклад:
- одного разу у поїзді я стала свідком того, як батько бив свого малюка, але нічого не зробила;
- безліч разів я проходила повз бездомних і нужденних, які просили в мене гроші, та я навіть не зважала на них, наче вони й не люди.
Цей список можна продовжувати нескінченно. Згадайте випадки, пов’язані з вашим сексуальним життям, ситуації, про які ви забороняли собі згадувати або ті, що пов’язані із сім’єю. Адже, як би ми не любили наші родини – варто визнати: багато болючих речей, про які не заведено говорити, часто пов’язані саме із сім’єю. Ми уникаємо розмов про членів сім’ї, які страждають від алкогольної чи наркотичної залежності або від психічних розладів. Ми зазвичай говоримо: «Та вони завжди такими були», марно сподіваючись на те, що якщо ми не визнаватимемо проблему, то вона якось вирішиться сама собою.
Отже, ваша мета – записати щонайменше 10 таких ситуацій. І щойно ви зробили це – ви виконали першу частину вправи. Ви стали свідком. Розповіли про те, про що звикли мовчати.
Крок 2. Сконцентруйте свою увагу
Я пропоную повернутися до вашого списку й обрати з тих десяти пунктів три, які особливо вам дошкуляють. Це не конче мають бути найтравматичніші спогади, але ті, що не дають вам спокою і ви відчуваєте, що маєте написати саме про це. Далі я пропоную вам сісти за стіл, взяти ручку та аркуш паперу. Писати від руки – мій улюблений спосіб, але ви також можете використовувати планшет, телефон, комп‘ютер — що завгодно, що дасть вам змогу записувати.
Виділіть 30 хвилин, впродовж яких вас ніщо не відволікатиме. Вимкніть телефон, не зважайте на електронні листи. Якщо у вас є сім’я або діти, приділіть собі хоча б 20 чи бодай 5 хвилин. Ваша мета — просто дати собі час писати.
Сфокусуйтеся на трьох речах: деталях, порядку подій та ваших почуттях у той момент. Останній складник найважливіший.
Зараз я покажу, як я це роблю. Отже, перший із тих випадків, що дуже сильно мене зачепив, стався через декілька місяців після теракту 11 вересня. Двоє хлопців побилися об заклад, що штовхнуть мене.
Це трапилося в сільському торговельному центрі в Північній Кароліні. Я йшла собі, думала про своє, та раптом відчула, що люди, які йшли позаду, дуже сильно наблизилися. Я подумала: «Окей, це якось дивно, піду трошки швидше». Вони теж пришвидшились, і я почула, як вони підбурювали один одного: «Ти зроби це», «Ні, ти давай». А потім один із них штовхнув мене так, що я майже впала.
Я підвелася, очікуючи на вибачення. Вибачень, звісно, не було. І що мене здивувало, хлопці не втекли. Вони просто стояли поряд, а потім один із них, білявий і одягнений у червоне поло, сказав: «Давай гроші, чувак, я зробив це», й інший, з розкуйовдженим темним волоссям, дав йому 5 доларів. Я навіть пам’ятаю, що купюра була пом’ятою. Пам’ятаю, що стояла там і думала: «Я досі тут? Що відбувається?»
Було так дивно відчувати себе предметом, на який можна не звертати уваги, наче мене взагалі не існує. Я згадала, як у дитинстві мене так само підбурювали торкнутись чогось бридкого й огидного, тільки тепер цим бридким і огидним «чимось» була я.
Другий випадок, який викликає в мене дуже сильні емоції, стався, коли друг (вже колишній) націлив на мене дуло пістолета.
Ми із компанією друзів стояли на вулиці. Він підбіг до нас із коричневим паперовим пакетом у руках. Я знала, що всередині. Оскільки я дуже балакуча людина, я почала підколювати його. Казала щось на кшталт «Що ти робиш із цим пістолетом? Ти ні в кого не вистрілиш. Ти боягуз. Ти навіть не знаєш, як ним користуватися».
Я продовжувала жартувати, а він ставав дедалі злішим. В якийсь момент він просто дістав пістолет і спрямував його мені в лице. Тієї миті всі замовкли. Пам’ятаю жорстокий вираз його обличчя й дуло пістолета перед очима. Упевнена, що всі довкола відчули те саме, що і я – за мить я помру.
Третій випадок, який досі зачіпає мене за живе, стався на ланчі з приводу від’їзду моєї колеги.
Того дня я спізнилася, адже я із тих людей, що завжди спізнюються. Усі місця за столом уже були зайняті, крім одного – поряд із ним. Ми не були знайомі, я просто бачила його в офісі. І те, чому місце поряд із ним було вільним, я зрозуміла пізніше. Але тоді я просто сіла поруч. Першим його питанням, навіть раніше ніж він поцікавився моїм ім’ям, було: «Що це?» з жестом у бік моєї голови. Я подумала: «У мене щось з обличчям? Що відбувається?»
Тоді він спитав ще раз, цього разу вже двома руками вказуючи на мене: «Що це взагалі таке?». Так я зрозуміла, що він говорить про мій хіджаб. Я одразу подумала: “Я цього так не залишу”, але він займав дуже високу посаду, щось на кшталт боса боса мого боса, тому впродовж 45 хвилин я терпіла його допит про те, звідки я родом, звідки мої батьки та батьки їхніх батьків. Він питав мене, до якої школи я ходила та хто прийняв мене на роботу. Упродовж 45 хвилин я намагалася бути дуже-дуже-дуже ввічливою, відповідаючи на його запитання.
Проте в моїх очах можна було прочитати благання: «Допоможіть!», я дивилася на людей поряд, шукаючи підтримки, мовчки благаючи їх вступитися за мене. Ми сиділи за прямокутним столом, тож люди були з обох боків, але ніхто нічого не сказав, навіть керівники, які мали на це право. Ніхто мені не допоміг. І я пам’ятаю, що почувалася неймовірно самотньою. Зрештою мені почало здаватися, що я не маю права перебувати поряд із ним, що я не достойна. Я навіть подумала про звільнення.
Ось такі три мої історії, а у вас будуть власні. Щойно ви згадаєте деталі, порядок та ваші почуття під час тих подій, ви будете готові засвідчити свою історію.
Крок 3. Оберіть одну історію й розкажіть її через літературний твір
Не потрібно писати мемуари, для цієї вправи геть не потрібно бути письменником. Дехто вважає, що розповідати історії складно, але насправді це природна здатність людей. Якщо хтось запитає у вас «Як справи?», у вашій відповіді вже будуть зачин, основна частина й кінцівка. Це і є розповідь.
Наша пам’ять існує й підтримується завдяки історіям. Вам просто необхідно знайти форму розповіді, яка є вам близькою. Це може бути лист у власну молодість, казка для вашої 5-річної дитини, пісня, пародія або пісня-пародія. Ви можете написати п’єсу, дитячий віршик або статтю у форматі Вікіпедії. Що завгодно.
Якщо ви пишете про випадок, коли ви не втрутилися, побачивши когось іншого, спробуйте описати події з позиції тієї людини. Повертаючись до хлопчика, якого я побачила в поїзді, коли його бив батько, я б спробувала зрозуміти, що він відчував у той момент. Як це: розуміти, що люди довкола все бачать, але ніхто нічого не робить? Або я б спробувала поставити себе на місце бездомної людини і спробувати зрозуміти причини, через які вона опинилася на вулиці. Можливо, це вплине на мої дії в майбутньому і наступного разу я поводитимусь інакше в певних випадках.
Розповідаючи свою історію, ви даєте їй життя. Вам не обов’язково негайно йти й діяти, і геть не обов'язково ділитися нею з іншими. Проте навіть коли ви розповідаєте її самим собі, ви усвідомлюєте, що це ваше життя. Ця дивна історія дійсно трапилася з вами, вона не просто у вас у голові. І зрештою, виконавши цю вправу, можливо, ви зможете повернути собі сили, які ця подія забрала у вас.
Наостанок хочу показати вам свою розповідь. Я обрала саме історію про боса, бо мені здається, що не лише я опинялася в ситуації, коли хтось вищий за статусом зверхньо ставиться до інших. Мені здається, всі ми відчували, що не можемо нічого сказати, бо від цієї людини залежить наша робота, наш прибуток. І так само всі ми обирали не втручатися, хоча мали б.
Розповідаючи цю історію, я повертаю собі сили, які в мене забрали. Імена змінено, хоча це сталося десять років тому. Тут не буде ніякого щасливого кінця, бо це просто історія, яка трапилася зі мною того дня і яку я записала.
Ось так я використовую письмо, щоби бути свідком власного життя.
На виїзному ланчі Лізи
Скажіть, о босе боса мого боса,
Чи ви тупий?
Чи ви лиш прикидаєтесь таким?
Чи ви тупий?
Чи ви лиш прикидаєтесь таким?
Чому, глянувши на хіджаб мій скоса,
Питаєте, чи я з Лаоса,
Чи з іншої з азійських тих країн.
Питаєте, чи я з Лаоса,
Чи з іншої з азійських тих країн.
І я кажу, що ні,
Насправді я з Нью-Джерсі.
А він тоді питає про батьків,
І про бабусь, і дідусів до третього коліна.
І начебто не чує моїх слів.
Насправді я з Нью-Джерсі.
А він тоді питає про батьків,
І про бабусь, і дідусів до третього коліна.
І начебто не чує моїх слів.
Бо він не розуміє, як це так?
Як може оця дівчинка в хіджабі —
Ця мусульманка й афроамериканка —
Сидіти поряд з ним у ресторані,
Де скатертини й ламіноване меню,
І думати, чи пити фраґоліно.
Як може оця дівчинка в хіджабі —
Ця мусульманка й афроамериканка —
Сидіти поряд з ним у ресторані,
Де скатертини й ламіноване меню,
І думати, чи пити фраґоліно.
Я дуже хочу крикнути: «Расист!»
Але на плечах борг,
Страховка і кредит,
І ще одна страховка.
Та ще й до лікаря записана давно.
Тож я ковтаю правду, я мовчу.
А він продовжує питати маячню.
Але на плечах борг,
Страховка і кредит,
І ще одна страховка.
Та ще й до лікаря записана давно.
Тож я ковтаю правду, я мовчу.
А він продовжує питати маячню.
«Скажи, чому шиїти та суніти
Ніяк не вирішать, хто з них там головний?
Скажи, а що у вас з Іраком?
А в Сирії як справи? Як Іран?
Скажи, чому вам, мусульманам,
Подобаються бомби?»
Ніяк не вирішать, хто з них там головний?
Скажи, а що у вас з Іраком?
А в Сирії як справи? Як Іран?
Скажи, чому вам, мусульманам,
Подобаються бомби?»
От баран!
Бодай би цей його костюм
Порвало в конфеті.
Бодай би цей його костюм
Порвало в конфеті.
Такими була сповнена думками,
Хоча вживу я сьорбала айс ті
Невпевнено, маленькими ковтками,
Й дивилася навколо у молитві
І сподівалася, що хтось сюди підійде,
Мене врятує в цій нерівній битві…
Хоча вживу я сьорбала айс ті
Невпевнено, маленькими ковтками,
Й дивилася навколо у молитві
І сподівалася, що хтось сюди підійде,
Мене врятує в цій нерівній битві…
…Але ніхто тоді не підійшов.
Усі в цей час, сховавши долу очі,
Набивши рота їжею досхочу,
Зробили вигляд, що не чули боса,
Як і моїх не чули молитов.
Усі в цей час, сховавши долу очі,
Набивши рота їжею досхочу,
Зробили вигляд, що не чули боса,
Як і моїх не чули молитов.
Матеріал перекладено та адаптовано на основі виступу Сакіни Гофлер на TEDxUCincinnati.
Про автора
Діана Стилік — Авторка TEDxKyiv та перекладачка. Навчається на рекламіста у Києвському національному університеті ім. Тараса Шевченка і мріє об'їздити весь світ. Волонтерка БО "Teenergizer" та ГО "Екодія".
