Складна і заплутана правда про скорботу
Скорбота — це щось дивне, непродуктивне, нелогічне; щось, що нас повністю змінює. І ці зміни незворотні.
Чому — знає письменниця Нора Мак-Інерні. TED публікує фрагмент із її останньої книги “Клуб гарячих молодих вдів: уроки виживання з передової скорботи” (“The Hot Young Widows Club: Lessons on Survival from the Front Lines of Grief”). В уривку йдеться про дивну, банальну і водночас неочевидну суть скорботи. Авторка також дає кілька порад тим, хто бажає підтримати друзів чи родичів, які переживають втрату близької людини.
Після смерті Аарона, мого чоловіка, який три роки боровся із хворобою, я покинула роботу.
У той момент це мало сенс. Тим не менш, я потребувала грошей, аби прогодувати себе й сина, тож якось я пішла на нетворкінгову зустріч, щоб налагодити нові контакти. Там мене познайомили з успішною 70-річною жінкою, "легендою" — так її всі називали. Вона запросила мене на каву. Тоді я подумала: "Чому? Що такого вона в мені побачила?".
А побачила вона саму себе. Коли їй було 16 років, помер її бойфренд — її перше кохання. У ті часи це було звично — одружуватися одразу після школи, тож вона чекала на весілля, але невдовзі після випуску хлопець потрапив до лікарні і вже ніколи не повернувся. Пізніше вона дізналася, що він помер від раку — батьки приховали факт захворювання навіть від нього самого. Просто не знали, як сказати, і не хотіли надмірно турбувати ані сина, ані його друзів.
Той юнак помер десятки років тому. Жінка вийшла заміж, стала матір'ю і бабусею. Але про загибель свого першого хлопця вона розповідала так, ніби це сталося тиждень тому. Ніби їй досі 16, і вона все ще шокована втратою й тим, що так і не встигла сказати останнє "прощавай". Її горе здавалося більш яскравим, ніж моє, бо я після втрати взагалі нічого не відчувала.
Час не владний над скорботою. Я не можу сказати, що з роками вам стане краще або гірше. Але скажу, що з часом вам і кращатиме, і гіршатиме. Як би ви не почувались зараз, пізніше цих почуттів вже не буде. Це — єдине, про що можна говорити з впевненістю.
Якщо тобі сумно — значить твоя рана все ще є. Вона реальна і вона болить.
Бувають дні, коли смерть Аарона здається настільки свіжою, що я не можу в неї повірити. Невже його справді немає? Він назавжди залишиться 35-річним? Але водночас бувають дні, коли його смерть здається буденним фактом мого життя. Настільки, що я не можу уявити, ніби він взагалі колись був живий.
Я гадала, що зможу контролювати жорна своїх емоцій. Що лише деякі дні (його день народження, річниця смерті) будуть наповнені скорботою, а всі інші — ні.
Якби ж то так воно і було. Якби ж то ми могли віддаватися своєму горю лише в певні визначені дні. Так тужити було б набагато продуктивніше. Але це відбувається геть не так. Мені пощастило — у мене є друзі, які прекрасно зрозуміють, якщо я подзвоню їм і скажу, що весь світ відчувається мені надто складним; що я плачу тому, що жива, а Аарон — ні; що усвідомлення цього охопило мене в магазині, коли я побачила улюблений антиперспірант Аарона. Я купила його для себе, аби ми завжди пахли однаково.
У 2017 році Леді Ґаґа випустила альбом "Джоан". Він названий на честь її тітки, яка померла ще до народження самої співачки. Титульна пісня стовідсотково змусить вас ридати, при цьому вона присвячена людині, яку Леді Гаага ніколи не зустрічала. У документалці від Netflix “Gaga: Five Foot Two” вона нестримно ридає, виконуючи цю пісню для своєї бабусі. Але та не проронила жодної сльози у відповідь, тільки подякувала. Їхнє горе — навіть щодо однієї й та тієї ж людини — зовсім різне.
Коріння скорботи безмежне. Воно здатне проходити через покоління. Його не зупинить ані час, ані простір, ані будь-який інший закон.
Кажуть, час лікує будь-які рани. Так і є — з фізичного погляду. І це чудово — зараз, набираючи ці рядки, відчуваю як ниє порізаний палець, але я знаю — потрібен час, і невдовзі він загоїться.
Та з погляду ментального та емоційного ця теза хибна. Час жорстокий. Час нагадує мені, як давно не стало Аарона, і це мене нескінченно спустошує.
Жінка, з якою я спілкувалася за чашкою кави, прожила без свого бойфренда набагато довше, ніж з ним. Її онуки вже в тому ж віці, в якому була вона, коли втратила коханого. Проте час не загоїв цієї рани. І ніколи не загоїть. Якщо тобі сумно — значить твоя рана все ще є. Вона реальна і вона болить.
Час може змінити вас (і змінить), але травму він змінити не може.
Кілька порад для тих, хто опинився поруч з людьми, що переживають втрату
Зрозумійте: для вас час плине звично. Рік — це просто рік. День — це лише день. Ви не рахуєте, скільки часу минуло відтоді, як ваша близька людина зробила свій останній подих або мовила своє останнє слово.
Вам, напевно, хочеться сказати, що потрібно рухатися далі. Принаймні коли чимало часу минуло. Тижні... Роки... Десятиліття... Очевидно, вже пора йти вперед, хіба ні? Ні.
Ви заперечите: "Але ця людина знову одружилася, у нього/неї народилася друга дитина. У його/її житті стільки чудового, одна-єдина жахлива подія не може перекреслити все, чи не так?"
Час може змінити вас (і змінить), але травму він змінити не може.
Насправді ж ми не залишаємо позаду горе від втрати близьких або інших неприємних обставин, через які пройшли. Ми несемо це горе з собою далі. Хтось несе з легкістю, а хтось постійно почувається Сізіфом. Ми продовжуємо жити, але такими, якими були раніше, вже не будемо. Нас формують люди, яких ми любимо, і так само нас формує втрата цих людей.
Втрата близької людини — надзвичайно сумна річ. Незворотна і болісна. І вона завжди буде такою.
Про автора
Кароліна Бендрик — Авторка TEDxKyiv
